Патетичний блуд
Шрифт:
«Ти приїдеш? Коли ти приїдеш?»
«Приїду. Скоро».
Мати розповідає про хатні проблеми, що під ванною прорвало трубу, затопило сусідів, а ті як ворота повідкривали, знаєш, які вони нарвані, почали погрожувати судами, ох, синочку, довелося відшкодовувати, а ще на дачі злодії зломили будку і покрали лопати й сапи, я мало не здуріла, коли побачила, що нема чим обробляти землю. Раптом усе обривається — через малий завдаток грошей на переговори. Я ще кілька секунд заціпеніло стою зі слухавкою біля вуха і чую короткі гудки. Не відчуваю ні суму, ні радості, ні болю, ні горя... лише безмовна, тиха порожнеча наповнює мене, ні про що не хочеться думати. Виходжу з переговорного, бреду до центральної площі, хочеться пива. Бляха, з бабками — голяк.
Я би міг усе зробити навпаки. Я би міг відійти від тієї звичної лінії, котрої дотримуюся, і моє подальше життя змогло би стати альтернативним до того, в якому я перебуваю, борсаюся, страждаю. Може, саме так люди впливають на власну долю? Це ніби інженерія карми, коли на певному відрізку ти керуєш потоком подій, що стосуються тебе, і змінюєш їхню можливість відбуватися.
Який важкий цей світанок: він виповзає з чорноти ночі, мов велетенська густо-синя брила олова, і причавлює крони дерев Графського парку та дахи навколишніх будинків. Майже цілу ніч — через кляте безсоння — думаю. Майже цілу ніч мучуся не з власної волі. Таке враження, ніби думки — це безмежна внутрішня країна, яку не можу підкорити і через це все більше стаю безсилим і виснаженим. Подумки я встиг переговорити з Настею, Лідою, Декою, Юлею, А., з купою знайомих, особливо важко було розмовляти з батьками... з батьком; я не міг уявити його обличчя, лише бачив погляд — гострий, пронизливий, холодний, що засуджує і дивиться на тебе, як на нікчему. Я уявляв своє повернення в Тернопіль, як сумну подію, що не принесе радості.
Думав: про те, що постійно хочу їсти; оскільки можливостей харчуватися за власний кошт у мене нема, то я багато думав про те, що хочу їсти за чужий рахунок, так воно в більшості випадків і виходить. Це знову мене гнітило, принижувало, і я сушив голову, як поправити ситуацію. Через тотальне безробіття в Ніжині роботу знайти неможливо. Ми з Хо-хо та ще з кількома студентами ходили на залізничний вокзал, щоб влаштуватися на розвантаження товарних вагонів, але місцеві мужики мало нас не побили, бо і їм бракувало підзаробітків. Багато з моїх знайомих влаштувалися працювати на ринок, їхнім інтелектуальним намаганням настав повільний, але незворотній кінець: спершу вони трохи сумували і гризлися, що не можуть багато читати чи писати, але невдовзі в них з'явилася байдужість і навіть агресивність до таких, як я; про мене вони й зараз висловлюються, що я невдаха, який «не вміє добре заробляти» чи якому «начхати на майбутнє». No future — як казали старенькі й добрі панкоші. Бариги, ви хоча би понімаєте, що Сід Вішелс срав на ваші ґешефтні проблеми, на весь ваш бізнес і на ваше майбутнє. Барити, ви хоча би понімаєте, що і я — скромний, голодний студентик — також скромно срав на всі ваші проблеми, ну, хіба я винен, що народився на цій землі і опинився в цьому містечку торгашів? Ну, хіба я винен, що опинився серед таких самих напівбожевільних (а через це в чомусь і шляхетних) юних майже-інтелектуалів, які все віддають заради серйозної книги і заради ідіотських, поверхневих балачок про трансцендентальність і деконструкцію. Звісно, я волів би жити краще: ірландські широти чи — на крайняк — шотландські, туманні гори й глибокі озера, над якими сидів би зранку до вечора зі спінінгом і кидав на блешню. Кидати на блешню значно приємніше, ніж щодня парити себе дилетантськими балачками про літературу, філософію, творчість, живопис, скульптуру, архітектуру, релігію та історію. Мені навіть цікавіше було б з ескімосами, бо я страшенно обожнюю сніги, їхнє безмежжя нагадує безмовну містику (тільки приємну на колір), в якій усе зливається, засинає; інколи я думаю, що сніги ескімосів — це ніщо, в якому зустрілися всі початки і завершення, абсолютний мінімум і абсолютний максимум (якщо за кардиналом Казанським), вочевидь, це настільки спокійне видовище, що звільняєшся від будь-якої тривоги. Бляха, я всього цього не знаю, але мені так думається зараз, у цьому містечку торгашів. Бариги, я краще стану останнім жебраком, але не покину думати про сніги ескімосів, Тибет, Кузанського, Вішелса та інше.
Общага повільно прокидається, гуде, гримають двері, лунають голоси сусідів. Я беру чайника, набираю в блоці воду і йду на кухню. Там натикаюся на п'яненького Хо-хо з першокурсницею з дев'ятого поверху. Хо-хо помішує ложкою у сковорідці квасолю з м'ясом і каже, що це найсмачніша західноукраїнська страва. Потім він наказує це робити своїй малій, помічаю, що вона також добряче вгашена, час від часу гикає і кривиться. Хо-хо бере з підвіконника недопиту пляшку «Закарпатського» коньяку і наливає в пластикові стаканчики, одного простягає мені. Пригублюю, бо зранку пити спиртне не можу. Хо-хо перехиляє, кривиться, важко видихає і зізнається, що бухає ще з вечора, Віталя, ми навіть не лягали, друган приїхав із Коломиї, два роки не бачилися, ми цілу ніч манячили, ну, ти ж знаєш — що таке Коломия — це наше! Його обличчя виглядає блідим і виснаженим, під очима темні кола.
«Хо-хо, — співчуваю йому, — так пити — можна ж коні двинути». Він недбало відмахується рукою, і їсть зі сковорідки квасолю з м'ясом.
«Бери жери, чого вилупився?» — каже з повним ротом.
«Ти такий добрий, ну просто сама благодать. Може, ти в секту вступив?»
«Ага, став таким же придурком-буддистом, як ви із Декою. Віталя, ну признайся, коли в тебе стоїть — ти ж думаєш про бабу, а коли від голоду підсос — певно, і від м'ясця не відмовився би, правда? Це і є твій гівняний Тибет».
«Можливо».
«Та не «можливо», а так і є».
Я настільки втомлений, що не можу з ним сперечатися. Тьолка Хо-хо сідає на підлогу, опирається на стіну і втикає. Я відчуваю, що здаюся, що в мене опускаються руки, що більше ні в чому не впевнений, що мої ілюзії, які я тривалий час виразно бачив і в які непохитно вірив, зраджують і покидають мене, залишаючи самого в реальному світі з усіма його вадами й перевагами. Хо-хо несподівано регоче і розповідає, як учора в адміністративному корпусі до нього чіплявся гомік; його називають Леніним, він косить під вождя пролетаріату — восени носить кашкета й одяг індустріальної доби, а ще відрощує борідку. Кажуть, Ленін любить таких, як ти, високих і чорнявих, сміюся і плескаю Хо-хо по плечах. Хо-хо знову наливає у пластикові
Їм квасолю і дивлюся через горизонтальну шпарину вікна, яка видніється під політичною картою світу, на вулицю. Бачу асфальтну доріжку, що тягнеться повз третю общагу до адміністративного корпусу університету. Невдовзі на пару поповзуть перші студенти, заспані й мовчазні. А я залишуся вдома, бо не люблю ходити на першу пару, як і на другу. Багато з моїх знайомих закидають мені, що я страшенно лінива людина, що лінивство інколи мене так долає, що я лише пливу за його течією і нічого не змінюю на краще. Кисло усміхаюся, бо не можу второпати, що ж це означає «на краще». Зрештою, хто сьогодні має право встановлювати, що таке «краще» чи «гірше»? Таке здатна сказати або вперта, як віслюк, людина, або ж ідіот, який прагне усіх повчати. Не буду кривити душею, бо знаю, що живу не так, як слід, але це радше моє звичайнісіньке вагання, що ніколи мене не покидає. Якщо сумніваюся — значить, я існую. Гарно сказано. Чому ці інтелектуальні козли нині не читають Декарта? Натомість квакають в унісон про модні речі, вони живуть, як мошки, тільки «сьогодні». Був я разом із Ковіньком на їхній одній тусовці, здається, у Будинку вчених у Києві, Ігорева знайома інтелектуалка нас туди потягнула. Спершу Ковінько сказав, що мусить піти в гастроном на Пушкінську й випити, бо там колись пив каву Василь Стус, але вона йому сказала: зануда, часи змінилися, ходи зі мною, там буде фуршет. І Ковінько повівся, а мені підморгнув, що до останньої електрички і так купа вільного часу. Ми прийшли в Будинок учених, і Ковінько надувся, як сич. При вигляді кількох десятків відомих столичних інтелектуалів його аж пересмикнуло і... прорвало: зграйка папуг із однаковими голосами й поглядами, сексоти кегебістські, мразі недоношені, вафлєглоти смердючі, запам'ятай, Віталя, це найпродажніша наволоч, яка тільки існує на світі, вона виживе за будь-якого режиму, за будь-яких обставин, такі самі шнурки дуже комфортно почувались у 70-х, коли людей садили, у 80-х, коли ще нічого не було ясно, і в 90-х, коли поміняли риторику; жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує, запам'ятай це, Віталя; он ту пизду бачиш? — показує на худющу у вишневому платті, — у 79-му через неї чоловіка з університету вигнали, а потім запроторили у психлікарню, а он того високого гондона зі світлою кучмою? найдорожчий стукач був, багатьом життя покалічив, а тепер, гнида, самий модний аналітик, по ящику їбальник частіше показують, ніж Папу Римського. Раптом я також почав їх усіх ненавидіти. Я бачив цих неживих людей, які стояли купками по п'ять-шість осіб із келихами вина й мляво розмовляли. Всі виховані, підстрижені, тверезі, випрасуваний одяг, начищене взуття, серйозні обличчя, мляві жести, вгодовані мордочки, які не знають, що таке голод і справжня житуха (не та, що в книжках і бездарних балачках). Кумедно за ними було спостерігати. А Ковінько після трьох-чотирьох келихів (це після двох наших чекушок), сичав далі: підарасики, сказав би Вєня Єрофеєв, а Рембо посцяв би перед ними на килим або обригав дорогий костюм шановного професора, а Жаррі харкнув би шляхетній дамі на спідницю (звісно ж, ненароком), жива людина! а що зробив би Аполлінер? ха! Під впливом Ігоревого пафосу я дивився на інтелектуальний салон і уявляв усіх цих пристаркуватих, юних і зовсім юних дам, елегантних політологів, філософів, літераторів голими й п'яними на вечірньому Дніпрі; тільки тоді в мене до них виникла б симпатія, якби вони казилися, вилазили одне одному на голову, ганялися одні за одними в прибережних кущах, тільки тоді... Ковінько продовжував: шлюс, ну що ці кабінетні нікчеми здатні написати? і про що їм писати? вони навіть не знають реального життя, як дохнуть зубожілі люди в провінції від недоїдання та хвороб; Віталя, ці салонні козли існують лише у світі прочитаних творів, у світі власної хирлявої уяви, напханої чужими цитатами, ідеями, іменами, творами, біографіями, якими кривляються одне перед одним у своїх нікчемних салонних балачках і пантуються, хто з них кращий інтелектуал; шлюс, підарасики.
Я дуже погано думаю про людей. Прикро. Мабуть, накрився мій Тибет. Пауза. Це не страшно. Можна буде зайнятися мусульманством, історією Візантії, стародавнім Китаєм, Африкою або кельтами на крайняк. Життя триває. Я триваю. І мої думки про світ також тривають. А ще триває мій голод, моє бажання не знати кого натягнути (Настю? Ліду? Тому? — всіх їх нада трахати, як казав один знайомий доцент), моє роздратування, відчай, утома, ностальгія за домівкою та прикрі спогади про минуле. Так прагнув усе це врівноважити, заспокоїти, приборкати, щоб не заважало ясно дивитися на світ, щоб через це не дратуватися з найменшого приводу; так праглося від цього дистанціюватися, відгородитися скляною огорожею, через яку міг би дивитися на власні пристрасті, ніби на акваріумні рибки; так праглося... Не знаю причини своєї поразки. Може, коли приїде Дека, стане краще? Може, все це через те, що я залишився сам і не знаю, як далі бути? Може, все це через голод?
Відгортаю з вікна політичну карту світу, і кімната наливається денним світлом. Від сліпучого сонця мружуся і відчуваю, як моїй шкірі стає тепло. Стукають. Не обертаюся і гукаю: заходьте. Двері відчиняються, до мене наближаються легкі кроки. Руки заплющують мені очі, не знаю, хто це може бути. Руки м'які, трішки спітнілі, від них тхне цигарками. Юля. Я обіймаю її і цілую. Вона розгублено усміхається і виглядає не так сумно, як минулого разу.
«Хотіла тебе побачити. Скоро Дека приїде».