Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо!
– порадив той, що його Микита Ванькою звав.- Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.
Микитi стало веселiше.
– Вот спасiба, камаради! Каби їх обоїх iз Зiньком!
– Дак що? I Зiнька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано - не так, як йому завгодно.
– Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятiя,- сказав Микита.
– А скажи, Микито,невже справдi в городi так живуть, що хто з ким хоче, з тим i любиться - чи вiнчаний, чи невiнчаний - однаково?
– спитав званий Ванькою.
– Ще й як!
– От штука!
–
Iшли далi, i вiн подавав їм науку.
А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.
– Ой, щось свариться!
– сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:
– Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.
– Оце вже Момоти за землю лаються,- сказав Зiнько.
Момоти були сусiди Зiньковi - з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший - Грицько, тодi - Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок,отой "Ванька", що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину,- тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.
З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами - Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).
Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.
– А не дiждеш ти,вiдповiдав Грицько,- чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!
– Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси!
– одгукувався Панас.- їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.
– I на поле не пустю!
– вiдказував Грицько.- В мене коса в руках буде.
– Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi,нахвалявся Панас.
– От таки вони справдi порiжуться колись!
– промовила Гаїнка.
Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.
– Добривечiр, дядьку,- озвався до його Зiнько.
– Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.
– I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:
– Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.
Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас,- той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий,- лапи йому повiдрубує. А одного
Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:
– От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя,- це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?
– Та нi, я того не кажу,- вiдповiдав Зiнько.- Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тiльки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нiчого З того доброго. Ви своє робiть, а коли вiн до вас чiплятиметься, тодi позивайте його.
Грицько подумав…
– Хто його знає, чи випозиваєш що…- промовив зiтхнувши.- А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..
– Бувайте й ви!
– Шкода чоловiка!
– промовив Зiнько.- I путящий чолов'яга, а не щастить йому.
Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив - i так мало не щороку якась бiда йде та й Другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку ївгу - чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.
Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на при-мостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.
– Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить?
– спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.
– Казав же тобi, що нi!
– вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи.- Спи лиш, а то завтра рано вставати.
– Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!
Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий - хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля - мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…