Пiд тихими вербами

Гринченко Борис Дмитриевич

Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.

–  Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу!
– не вгавав Васюта.

–  Ха-ха-ха!
– не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.

–  Де там смiються - сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. "Здоровi, дiду, були!" - "А то ж чиї, коли не твої, воли?
– каже.- Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!" - "Та я

не про воли, я кажу: "Добридень!" - "Сам ти,- каже,- злидень, а я хазяїн!"

Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:

–  Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!

Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.

Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку - спрацьовану й худу руку, велику й кощаву,- i налагодився слухати, втупивши очi вниз.

Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.

–  Що непевна, то непевна!
– промовив Карпо.- Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих,- добре ти учинив, що до їх не пристав.

–  Та не в цьому тепер сила,- вiдказав Зiнько,- а в тiм, що вони щось замiряються робити.

–  Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо.

–  А я вам iще одну штуку доточу,- озвався Васюта.- Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.

–  Невже? А звiдки ж то ти знаєш?

–  От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.

–  Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю,промовив Карпо.- Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.

–  Не треба попускати йому цього,- вiдказав Зiнько.

–  А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi?
– сказав Васюта.

–  Треба, щоб нашої було бiльше,- обстоював Зiнько.- Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.

–  Ай справдi, братця,- скрикнув Васюта,- не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

–  Знову ти почав того_ згадувати!
– докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував "чорта", а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.

–  Не буду вже, їй-бо, не буду!
– присягався вiн.- Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу,- так тобi на язик i лiзе!

–  Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати,- загомонiв Карпо, облишивши Васютинi

присягання.- Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати - не вiдає.

–  От штука!
– не втерпiв Васюта.- Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!

Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:

–  Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.

–  Давай людей до себе прихиляти,- перепинив Карпову науку Зiнько,турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх,- вони ж повиннi побачити, що їм краще.

–  Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха,- вiдказав Карпо.Прихиляються вони тiльки до лихого,- немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.

–  Неминуче це треба!
– казав Зiнько.- Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.

–  Не попустимо! Подавляться вони нею!
– пiдбадьорював Васюта.

Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий - мав у їх позичити; третiй - узяв чи думає брати землю… I кожен не' хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi:

–  Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли.ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка… Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся… У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв,- обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.

Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати.

Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу.

Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки.

–  А що, братця,озвався врештi,- якби ми Грицьковi та пособили?