Планета Х

Кудрицький Валентин Олександрович

А його сусід – Микола

Теж свій храп рішив ввімкнуть,

Аби хлопцям всім довести,

Що не гірший їх – ні чуть.

Тут романтика і поле,

Як же тут і не радіть?

Та, якби ж не наш Микола,

Що бурчить на всіх, як дід.

Бо коли ото проснеться,

Та як гляне у вікно,

То йому весь час здається –

Що попав в смішне кіно.

16.12.1972 р.

Я ДИВЛЮСЬ У ОЧІ МИЛІЙ

Я

дивлюсь в дівочі очі,

На її руде лице,

І не против би, їй-богу,

Та воно ж таке худе..

7.7.1972 р.

ЛЮБЛЮ ГРОЗУ

Люблю, коли гроза надворі

І з гір стікає каламуть,

Коли ідуть дівки, як зорі,

І кожну хочеться… чуть-чуть.

19.10.1967 р.

ПРО КРАСУ ДІВОЧУ

Про яку, скажіть, тут скромність

Можна нині говорить? –

Якщо хто кого не стріне –

Того й хоче зупинить.

Вже такі всі соромливі,

Що ти, дядьку, не сміши,

Сам до неї не залізеш,

То сама стягне труси.

27.8.1973 р.

ВІТЕР У ДІБРОВІ

Плаче і голосить вітер у діброві,

Дівчині він снігом обновляє брови,

В очі їй в’їдається дротиком колючим,

Я його штовхаю, щоб не був він злючий.

28.11.1972 р.

ЗОЛОТІ ЛИСТОЧКИ

Умертвляє Дід Мороз

Золоті листочки,

І складає спочивать

У вірша рядочки.

Спіть, гарнесенькі мої,

Баю, баю, баюнькі,

Щоб, проснувшись на весні,

Знов були ви жвавенькі.

17.9. 1973 р.

В НЕБО ПОДИВІТЬСЯ

Теплий вечір синьоокий

Із небес спускається,

І закоханим у очі

Пильно придивляється:

– Хто тут Геля, хто тут Кет,

Миттю відгукніться,

Бо іде до вас брюнет,

Хоче щоб погріться.

21.9.1973 р.

КОЛИ ПРИХОДИТЬ ЗИМА

На павутинці бабиного літа

До нас з небес спускається зима,

І в білий шовк вона одівшись,

Стала, як жінка снігова.

Ось завітала вже в Ставище,

Омолодила всі поля,

А зараз крутиться і свище,

Що аж ворушиться земля.

23.9.1987 р.

ОДНА ДОЛЯ

Коли ідеш ти з іншим в поле,

То хоч

діток не забувай,

Бо в них одна з тобою доля,

І це ти вічно пам’ятай.

Бо то твоя одвічна слава,

Бо там де дітки, там – сім’я,

І їх лишать не маєш права

Де б ти, і з ким би не була.

26.9.1973 р.

ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ?

Ні хвилювання, ні кохання

У ваших віршах не знайти,

Навіщо ж їм оті зітхання,

Щоб вічно плакать і ревти?

Навіщо, ти скажи, Балда,

Ті вірші, де одна вода?

А, якщо висохне вода? –

То що ж залишиться, Балда?

24.11.1973 р.

НЕЗРІВНЯННА

Ні з одною зорею, ні з Місяцем

Я не можу тебе порівнять,

Бо вони всі ночами лиш світяться,

В тебе ж очі постійно горять.

20.9.1973 р.

ОСІНЬ

Осінь, як люди у повній красі,

Ось вона в лузі сидить на росі.

Осінь вона, ніби жінка примхлива,

Трохи сердита, а трохи криклива.

Осінь, вона, ніби наша душа –

Ніжна, простора, химерна й проста.

Осінь, це – квіти, це мудрість, краса,

Хоч і буває, неначе оса.

В осені вчусь я, як треба нам жить,

Щоб їсти було, і було нам що пить.

Осінь, це книга про розум, життя,

І, навіть, найкращі людські почуття.

Осінь, це совісті, ніби мірило,

Звісно, якщо ти не зовсім дурило.

Осінь, вона, як людина багата,

Та, у якої є погріб і хата.

Осінь говорить, що свято Оксані

Можуть принести лиш очі кохані.

Очі ті сині, що душу бунтують,

Ті, які збуджують, манять, хвилюють,

Ті, що приносять і щастя, і горе,

Варто їх лише повезти на море.

10.10.1973 р.

МИ ЛЮБИМО СТАВАТЬ У ПОЗУ

Ми любимо ставати в позу

І один одного тусать,

А ще якщо хильнемо дозу,

Що і не можемо стоять.

І чи із нас хоч хто задумавсь,

Звідки до нас іде весна?

Звідки до нас ідуть ті думи,

Що заборони їм нема?

А ми, неначе, ті Іуди,

Що вже, аж соромно сказать,

Що й забуваємо, що люди,

Коли приходить час кохать.

30.8.1973 р.

ДОВГИМИ ХОЛОДНИМИ НОЧАМИ

Ти його вже, певно, обіймаєш

І його вже стала запевнять,

Що в житті нікого ти не маєш,