Побачити Алькор
Шрифт:
— Едік Вороненко, — підказала Беконті.
— Вороненко Едуард. Видно, що родина була заможною, будинок капітальний. Був. Ага. Яка адреса у Наталії?
Беконті назвала адресу. Її теж почало трусити.
«Попадос! — зрозуміла вона. — Це ж стопудово — мала тирнула жирнючий антикваріат. Мало не покажеться».
Лавр розмовляв з Кабардою, стоячи перед будівлею агентства. Записуючи адресу батьків Мармури, він краєм ока бачив, як директорський «лендровер» заїжджає на
— Мої вітання, Іване Ваграновичу.
— Доброго ранку, Лавре. Підробляєш на стоянці?
— Подивіться ось на це. — Лавр розкрив долоню.
— Бачу. Мікровідеокамери. Ізраїльського виробництва, якщо не помиляюсь. І що?
— Одну я зняв зі стелі над своїм робочим місцем, другу над терміналом Людмили, третя була у стіні в диспетчерській. В агентстві «кріт». Треба перевірити ваш кабінет і кабінети ваших заступників.
— Ти не гони хвилю, — директор заховав відеокамери до внутрішньої кишені піджака. — Пішли, обговоримо ситуацію без нервів.
— Тут ще одне, Іване Ваграновичу. Виникла крайня необхідність евакуювати батьків родички Корецького.
— Яка така «крайня необхідність»?
— Вбили родину її хлопця, є загроза…
— Це та нічна пожежа?
— Так.
— Нехай цим займеться хтось із оперативників. Ти мені потрібний тут.
— Зараз в агентстві із оперативників лише Ребрик. Він ще молодий.
— От і нехай вчиться. А хто крім нього чергує?
— Люда.
— Теж нехай їде. На стенді вона добре стріляла.
— Вона не оперативник. Може, підняти бійців?
— Бійців піднімай, нехай сюди їдуть. І техніків викликай. Усіх до одного сюди. «Сімка» [35] . База переходить на спецрежим. А Людмилу, наскільки я пам'ятаю, ми взимку відправляли на курси оперативників. От і подивимось, на що потратили гроші. Все. Виконуй.
— Виконую, — Лавр почав обдзвонювати співробітників.
Людмила відреагувала на наказ миттєво і навіть, як здалось Лавру, з радістю.
35
Код загальної мобілізації.
«Бойова дівка!» — посміхнувся він, спостерігаючи, як співробітниця аналітичного відділу перевіряє механіку табельного «Макарова».
— Де техніки? — директор зайшов до диспетчерської. Судячи з того, як відстовбурчився на правому боці його піджак, шеф уже встиг відвідати зброярню.
— За двадцять хвилин будуть, — доповів Лавр.
— Людо, чуєш мене?
— Так, Іване Ваграновичу.
— Якщо там виникнуть ті бєспрєдєльщікі, не наривайтесь. Я вже передзвонив ментам, вони вас підстрахують.
— Гаразд.
— Не «гаразд»,
— Так точно! — Людмила виструнчилась.
— Ти вже з ними зв'язалася?
— З ким?
— З батьками дівчини.
— Ще не встигла, Іване Ваграновичу.
— Негайно зв'яжися. Попередь, щоби нікому не відчиняли двері і сиділи тихо. Там за півгодини менти будуть. Постоять там, поки ви приїдете.
— Так точно!
— Давай до машини, Ребрик уже чекає. Старшим буде він.
— А нам з тобою, — звернувся директор до Лавра, — треба перебалакати. Ходімо до підвалу.
— Тут чисто. Я перевірив.
— Нехай ще й техніки все перевірять. До речі, у цих мікрокамер передавачі слабенькі. Ми їх теж колись ставили. Комарики. Вони не можуть посилати сигнал далеко. Крізь електромагнітну ізоляцію в наших зовнішніх стінах узагалі не можуть. Значить, десь тут сховано або ретранслятор, або приймач сигналу із записувальним пристроєм. Кров з носу, але треба його знайти. Ти, Лавре Станіславовичу, молись, щоби це не був ретранслятор.
— Роботу ретранслятора всередині будівлі зафіксувало би наше стаціонарне обладнання. Вони б не ризикнули ставити ретранслятор. «Кріт», скоріше за все, сам знімав інфу з приймача.
— Я думаю так само, — погодився директор, відчиняючи броньовані двері підвалу. — Але техніка, Лавре, розвивається дуже швидко. Гарантій жодних.
Вони зайшли до підземної частини будівлі агентства, де містилися зброярня, склади і тир. У тирі директор присів на стос матів. Уважно подивився на Лавра, показав на місце поруч із собою:
— Сідай.
— Дякую, Іване Ваграновичу.
— Хто дав наводку на «крота»?
— Костиганов.
— Ясно, — кивнув масивною головою директор. — А той звідки знає?
— Не каже.
— А що ж тоді Пітер Венцелевич каже?
— Каже, що ви родич їхнього Великого Майстра.
— Ну, тіпа того. Нехай це тебе не хвилює. Ще що?
— У Пітера Венцелевича завелася корисна інфа. «Крота» до нас запустив Сулименко.
— Сулима? Алік? Той, що під Агамовим?
— Так точно. Ви його знаєте?
— Знав колись.
— Кажуть, крутий дядька. У спецназі ГРУ служив.
— У спецназі він не служив, брешуть. Він тоді у контррозвідці був, але недовго… А навіщо Сулимі під нас копати?
— Як я зрозумів, Агамов цікавиться якоюсь «містичною зброєю», яку масони ховають у Храмі. Сулименко передбачив, що в разі нападу на Храм Великий Майстер звернеться по допомогу до вас як до родича і керівника охоронного агентства. Тоді, разом із нами, «кріт» дістане доступ до Храму. Якщо масони злякаються і спробують з нашою допомогою вивезти ту зброю з Храму, «кріт» засвітить маршрут і на маршруті вони проведуть силову акцію.