Побачити Алькор
Шрифт:
— Ось воно що… Добротна розробка, недарма він у «контрі» сидів… — шеф на мить заплющив очі. — Отже, так, з цього місця — детальніше. Все, що тобі повідав той Костиганов. Бажано дослівно.
Лавр ледве встиг закінчити свою розповідь, коли задзвонив директорський телефон. «Так, — сказав у трубу товстун. — Зрозумів».
— Техніки вже на місці. Почнуть з другого поверху. Просять відчинити кабінети. Ходімо, — шеф підвівся з матів, струсив з брюк пилюку і рушив до сходів. — А прибиральниць треба звільнити до чортової мами.
На
— Де ви? — спитав Грінченко.
— Уже на трасі. За годину будемо на місці. Лавре, в кого є телефон батьків дівчини? З Корецькими хто тепер? Кабарда?
— Молодець. Здогадалась.
— Я все ж таки аналітик.
— Ти розумниця, сонечко. Дзвони Кабарді.
— Уже дзвоню. До зв'язку.
Людмила відключилась. Директор пригальмував своє неквапливе сходження до земної поверхні, озирнувся і спитав:
— А хто це, цікаво, дозволив тобі залучати Миколу Семеновича до теми «Храм»?
— Мій гріх, Іване Ваграновичу. Проявив ініціативу.
— Ще раз так проявиш і підеш найматись до Сулими. Він, до речі, вже підібрав кількох наших колишніх.
— Зрозумів. Більше такого не буде, Іване Ваграновичу.
— Сподіваюся.
Розділ 23
Вулиця, на якій донедавна мешкала родина Поліни Поліщук-Агамової, Костиганову сподобалася. Затінені каштанами і липами ошатні двоповерхові будинки нагадали йому дитинство. Щоправда, та вулиця, де народився Пітер, була краще підметена й доглянута, а проїжджу частину її не вкривали, як тут, кратери і вибоїни. Але Костиганов не вперше був в Україні й уже звик до матеріальних проявів світоглядного пофігізму. Він знайшов потрібний будинок і натиснув металеву кнопку домофона.
За хвилину в динаміку затріщало і жіночий голос спитав: «Хто там?»
— Я шукаю Світлану Малковську.
— А ви хто?
— Журналіст газети «Публічна мозаїка».
— Не знаю такої. А посвідчення у вас є?
— Звичайно.
— Тоді відійдіть, а я у вікно подивлюсь.
Костиганов слухняно відійшов від дверей, розкрив журналістське посвідчення і показав його дівчині, яка визирнула у відчинене вікно на другому поверсі. Вона була симпатичною, із тої степової породи волооких вилицюватих чорнявок, які при знайомстві всі до одної виявляються спритними, позитивними і сангвінічними.
— Я звідси не бачу, — сказала чорнявка.
— Якщо зможете впіймати, я вам його кину.
— А як я собі залишу на сувенір?
— Залишайте, які проблеми. Мені в редакції нове випишуть, — Пітер посміхнувся, знаючи, що його посмішка діє на жінок переконливіше за всі посвідчення. — А ви і є Світлана?
— Чим це моя скромна особа зацікавила газету?
— Хочу з вами побалакати.
— Часом не про Полінку?
— Чому ви так вирішили?
— Вона ж у нас «звізда». Дружина олігарха, відома модель. До мене вже приходили
— Ми так і будемо з вами: я на вулиці, а ви у вікні?
— А якщо ви тільки прикинулись журналістом? Якщо насправді ви злодій?
— Можете самі сюди вийти, якщо ви така підозріла. Тут десь поряд є пристойний ресторан?
— А ви пригощаєте?
— Не я, Світлано, а редакція «Публічної мозаїки». А ще ми добре платимо за цікаві інтерв'ю. У нас солідне видання.
— Тоді чекайте. Я зараз вийду.
За годину інтерв'ю вже було у повному розпалі. Світлана, незважаючи на юний вік, борзо споживала віскі з льодом. Після ста п'ятдесяти вона перейшла із Пітером на «ти», після ста розстебнула верхній ґудзик бридкої зеленої блузки. Медальйони з телятини під хріном їй теж сподобались. У перервах між жуванням Світлана без зайвих сантиментів здавала дрібні дитячі таємниці своєї шкільної подруги.
— Та вона до сьомого класу була такою зачуханою, шо пацани на неї і дивитись не хотіли, — розповідала вона. — Ходила в таких білих панчохах, зовсім дитячих. Така була дистрофанка. Худюче таке, смішне. Увечері гуляти боялась, а по відику дивилась лише ужастікі.
— А якісь захоплення, хобі у Поліни є?
— Вона морських свинок розводила, — розсміялася Світлана, відсьорбуючи віскі. — Смердючих, тупих свинок.
— Але ж потім усе змінилось? — Костиганов підсунув диктофон ближче до співрозмовниці.
— Ага, — якось сумно погодилася Світлана. — Це точно. Змінилося.
— Поліну запросили до модельного агентства?
— Ні, це вже потім її запросили. А спочатку в неї з'явився хахаль.
— Хлопець?
— Хлопець! — пхикнула найкраща шкільна подружка Поліни Поліщук. — Хлопцеві за сорок було. Шакал старий.
— Ти про Агамова?
— Та ні, ти не поняв, Агамова тоді ще й у проекті не було. Того її казла звали Бориком.
— Борисом?
— Ми його звали Бориком. Я сама бачила, як вони познайомились. Ми з Полінкою і ще з одною пацанкою сиділи у сквері, а він до нас підвалив, то да сьо, дєвчьонкі, пиво ставлю. Я ще пам'ятаю, я його питаю: «Ти що, штемп, по малолєткам виступаєш? Пєдофіл, чи шо?» Це взагалі мене завжди бісило, що такі старі шакали ходять по малолєткам. Я тоді діставала Борика, нащо йому такі молоді пацанки, як ми. А він знаєш що мені сказав? Він сказав, що у молодих є така особлива енергія, яка омолоджує старих шакалів. Навіть обмін речовин регулює. Казав, що така енергія є лише у тих, кому менше сімнадцяти, а потім вона кудись щезає. Почав тоді мені розповідати, що якісь давні імператори омолоджували себе, коли трахали малолєток. Ну, нехай, ті хоч були імператорами. А він хто? Барига товстопузий. Власник голімої пивоварні.