Подорож у Тандадрику (на украинском языке)

Жилинскайте Витауте Юргисовна

– От безсоромниця, - розсердився i Китичка.
– Навiть спасибi не сказала!

Легарiя второпала, що занадто далеко зайшла.

– Звичайно, - заговорила вона далi лагiднiшим голосом, - я не заперечую заслуги Кадриля i оголошую йому персональну подяку вiд iменi начальницi.

– Запiзно!
– з презирством кинула їй Ейнора й додала: - Кадрилю, щире тобi спасибi за те, що ти врятував "Срiбну шишку"!

– Нема за що, - скромно вiдiзвався Кадриль, а в серцi вiдчував безмежне задоволення.

–

Як нема за що! Є за що! Та ще i як!
– з гордiстю за свого друга сказав Китичка.

– Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб вiднинi Кадриль став нашим начальником?
– запитала Ейнора.
– Китичко, порахуй голоси!

– Ми... миттю!
– в запалi заїкнувся песик, пiдiймаючи забинтовану лапу.
– Три голоси: мiй, твiй i Твiнасiв.

– А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарiя?
– знову запитала Ейнора.
– Рахуй, Китичко, рахуй!!

– Один голос: Легарiя голосує сама за себе, тiльки обома ла... лапами, - захлинувся вiд смiху песик.

– Легарiє, - заявила Ейнора, - ми тебе усуваємо вiд обов'язкiв начальницi!

Легарiя, не вiрячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зiв'яла пiд своїм захисним поясом. У неї навiть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слiв; навiть не витиснула з себе "не зчиняйте хаосу", не вимагала "тверезо дивитися", не згадала про свої заслуги та органiзацiйнi здiбностi. Китичцi навiть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальницi i так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, - це фланелева накидка на плечах i згадки про кращi днi свого життя.

А Ейнора проголосила:

– Кадрилю, вiднинi ви наш начальник!

– У... у... ура!
– затупотiв вiд радостi Китичка.

– Оце... оце... на тобi... оце...
– тiльки й мiг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у крiслi, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека вiдокремитися вiд тулуба i полетiти до стелi.

– Начальнику Кадриль, - пролунав чiткий i спокiйний голос пiлота, - чи всi пристебнули захист пояси? Чи скрiзь порядок?

– Начальнику, - тихенько повторив Китичка, а очi в нього так i бiгали, так i сяяли вiд радостi.
– Начальнику, начальнику Кадриль!

Кадриль угомонився, перестав соватись по крiслу, сiв як слiд i, несмiливо крякнувши, звелiв:

– Пасажирко Легарiє, мiцнiше затягнiть захисного пояса!

Легарiя глипнула на нього спiдлоба, нiчого не сказала, але пояса поправила. Кадриль вiдчув себе вiльнiше й смiливiше. А Китичка, який не знав, що й робити з радостi, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком i зашепотiв:

– Бачиш?!

– Бачу!
– теж пошепки вiдповiв новий начальник.

– Знай!
– додав песик.

– Знаю.

– Та чи ти знаєш, що я вимовив наше

заповiтне слово? Тодi, коли ти боровся на схiдцях?
– розхвилювавшись, пригадав Китичка.
– Чи ти чув?

– Чув. Я був уже зовсiм на краю загибелi, а коли почув, кинувся, як лев!

– Частенько ми користуємося своїм слiвцем, правда?

– Коли... це життєво необхiдно, - вiдповiв Кадриль.

– Кi-кi-кi, - засмiявся песик.
– Ти уже заговорив, як Легарiя!

– Починаю тверезо дивитися, - поглузував iз себе Кадриль, i обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.

Вони посидiли трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, i тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:

– Хочеш, задам тобi одну загадку? Вiдгадай, яким ти вiднинi повинен бути?

– Я?
– Кадриль став серйознiшим.
– Певно, дуже... мм... правильним?

– Нi.

– Кмiтливим?

– Нi.

– Обачним?

– Теж нi!

– То, може, дiяльним?

– О, i не це!

– Ну то поважним?

– Нi, нi, нi!

– Гарним на вигляд? Грiзним? Спритним?

– Та нi ж!

– Тодi я не знаю, - здався Кадриль.

Насилу стримуючись, щоб не захiхiкати, Китичка зашепотiв:

– Холоднокровним!

– Хе-хе-хе...
– пирснув смiхом начальник, але одразу перестав смiятися, посерйознiшав: адже вiднинi йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячцi! Як же вiн зможе вимагати дисциплiни вiд iнших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комiрець: чи не вистрiпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же вiн вимагатиме вiд iнших, щоб були акуратнi, коли сам нечупара?..

Отак-то. Через новi турботи вiн i не помiтив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бiк, що вона збирається йому щось сказати, та нiяк не наважиться.

– Начальнику Кадриль, - нарештi покликала лялька.

– Так, я слухаю, - повернув у той бiк вухо начальник.

– Я хотiла б, - невинно попросила Ейнора, - трошки порадитися щодо моєї забитої потилицi. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.

ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС

Кадриль шаснув з-пiд пояса до крiсла Ейнори i наставив вухо. Те, що потихеньку розповiла лялька, було таке несподiване i таке важливе справдi, життєво важливе!
– що мордочка у начальника ставала дедалi похмурiша й похмурiша i вiн уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотiв його вирвати зовсiм!

– ...це i все, що я намацала в кабiнi пiлота, - кiнчила Ейнора, розповiвши перед тим про те, як її нiс пiлот на плечах i вона наткнулася на його сховану здорову руку.

Кiнчивши розмову, вона зiтхнула: нарештi звiльнилася вiд тягаря таємницi! Хоч таємницi своїх очей вона не видала: вiдчувала, що ще не час.