Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Асо став на коліна і з зворушливою турботою розклав перед дівчиною темно-червоні й жовті грона.
— А доглядальниці?.. — простягнув руку Гагік. — Цілих дві години я розважаю хвору, як цирковий клоун!.. Оце всього?
Швидко з’ївши свою порцію, Гагік урочистим тоном оголосив:
— Товариші, війни, що починалися в моєму шлунку, припинились. Настало тимчасове перемир’я. І завдяки кому? Світлій душі — пустельникові. Хоч би голову з могили висунув, почув би мою вдячність і знову заховався.
— Ой, які ти жахливі
Стемніло. Всі вмостилися біля вогнища.
— Отже, зимуватимемо тут, — сказав Ашот. — Давайте обговоримо наш режим дня. По-моєму, вдень будемо добувати паливо і їжу. Як тільки стемніє, роботу надворі закінчимо і займемося чимсь корисним. Наприклад, кожний з нас буде повідомляти про якісь свої знахідки або спостереження, зроблені в Барсовій ущелині. Ми досліджуватимемо, вивчатимемо те, що буде найцікавішим. Крім того, ночі стають довгими, щовечора кожний з нас розповідатиме яку-небудь історію або казку. Так і час сплине непомітно, і ми навчимося чогось одне у одного.
— І тільки?.. — розчаровано протягнув Гагік.
— Хіба мало?
— Не мало, але треба ж за цей час принести якусь користь нашим батькам! — жартівливо сказав Гагік.
— Ти не жартуй! Коли в тебе є що сказати, говори, — обурився Ашот.
— Говорити мені нема чого. Але я не люблю, як дехто, проголошувати довгі та красиві промови. Я — людина праці! — І, сказавши це, Гагік рушив до порога печери. Але тут він зупинився, пробурмотівши собі під ніс: — Ой, уже стемніло!.. Асо, ножик з тобою?
— Як завжди. Прив’язаний до пояса, щоб не загубився.
— Ага… Значить, не зможеш дати його мені? Що ж, тоді ходімо зі мною. Заради ножа я змушений і тебе з собою взяти.
Асо, тихо посміхаючись, пішов слідом за Гагіком.
— Саркіс, а ти чого мовчиш? — ворушачи у вогні головешки, запитав Ашот.
— Що мені говорити? Важко нам буде…
— Нічого, витримаємо. Тут тепло, а їжа від нас залежить. Як нога? Ще болить?
— Ні, пухлина зовсім стухла, краще стало. Давай вичистимо цей мідний казанок, хай Шушик у ньому готує їжу.
— А чим його чистити? Землею?..
— Не допоможе. Мідь окислюється утворюючи сполуку з киснем. Значить, тепер за допомогою вогню мй їх роз’єднаємо. Зрозумів?
— А, вогнем?.. Зрозумів! Хороший спосіб!..
Ашот з Саркісом підняли казанок і, перевернувши його догори дном, поклали на жаркий вогонь. Але вони так довго прожарювали, що дно казанка почало вгинатися всередину.
— Швидше, Саркіс! Виймаймо, а то розплавиться…
Обпікаючи собі руки, хлопці витягли казанок з вогнища.
— Обійдемось без нього, — махнув рукою Ашот. — У нас є глиняний горщик.
Посідавши один біля одного, Ашот і Саркіс замовкли. Дивна річ, вони вже давно помирилися, і конфліктів між ними не було, однак, лишаючись на самоті, хлопці відчували якусь ніяковість і не знаходили
Панувала якась неприємна, гнітюча тиша. Не витримавши її, Ашот встав:
— Подивлюсь, куди пішов цей шалапут.
Він зупинився на порозі й полегшено зітхнув. На фоні білого снігу недалеко від печери маячили дві чорні тіні. Це були Гагік і Асо. Вони щось тягли за собою.
Коло печери хлопці струсили сніг з взуття і ввійшли. Кожний притяг по оберемку гілля калини. Воно було тверде, але гнучке, з рудуватою корою.
— Бери по одній лозині і загострюй кінці, — звернувся Гагік до Асо.
Асо взявся до роботи. Загострені лозини Гагік встромляв у землю на відстані трьох-чотирьох пальців одна від одної.
Печера, в якій оселились юні мандрівники, була, на щастя, однією з рідкісних у Вірменії печер з земляною долівкою, що, можливо, утворилася від мулу гірського потоку. Як би там не було, а для такого досвідченого «кошикаря», як Гагік, це було дуже зручно.
— Що ти думаєш робити? — запитав Ашот Гагіка.
— Думаю без діла не сидіти. Знічев’я будемо плести кошики. Що ж робити довгими зимовими вечорами? Адже це праця, а праця як відомо, дає можливість жити. Якщо кожен з нас сплете за день півкошика, то навесні ми зможемо сказати, як будемо повертатися додому:
«Пробачте, а наш вантаж? Дайте, будь ласка, підводи».
— Ну, гаразд. Припустімо, що ми тебе послухаємо і сплетемо гору кошиків. А як їх витягнути звідси?..
— Невже ти думаєш, що підводам треба приїжджати прямо в Барсову ущелину? Розумний ти, Ашот, але голова в тебе погано працює. Ми зробимо це простіше: скинемо кошики з нижнього краю ущелини вниз, туди, куди під’їдуть підводи…
Справді, Гагік мав рацію. Кошики пружні, від падіння вони не попсуються.
— А як привеземо кошики додому, — вів далі Гагік, — візьмемо за поли нашого голову колгоспу Арута і скажемо: «Пробачте, а де наші трудодні?» Смієтеся? Смійтесь. Ми можемо жартома заробити тут чимало трудоднів.
— Нехай так! — погодився Ашот. — А лоза? Знайдемо ми тут потрібну кількість цього матеріалу?
— Лози вистачить. Щілини в скелях заросли чагарниками різних порід, я навіть назв усім їм не знаю. Я різатиму лозу, а ви носитимете.
Вирішено було розпочати масове виробництво кошиків. Тим більше, що й для Саркіса, який ще погано пересувався, ця робота була б зручною.
— Заняття саме для кривого. Я зможу цілий день сидіти й плести кошики, — зрадів він.
— Ну, що ж, оголошую майстерню кошиків айгедзорського колгоспу відкритою, — жартував Гагік. — Я призначаюсь головним майстром і завідувачем майстерні, Саркіс — моїм помічником, Асо — старшим агентом відділу постачання сировини, Шушик — плетільницею-ударницею. Яку даватимемо премію тим, що перевиконають план? — звернувся він до Ашота.