Пошились у дурні

Кропивницький Марко Лукич

ЯВА З

Оришка і Ан­тон.

Оришка. Ох, я так вся і трем­тю!

Антон. Бог зна, чо­го ти ля­каєшся!

Оришка. Де ж пак! Не­щас­ли­ва на­ша до­ленька, що й по­ба­ла­ка­ти не до­ве­деться до ла­ду…

Антон. Що ж, ко­ли батько твій, бач, все гне на те, щоб до йо­го до­чок сва­та­лись ду­карі або купці.

Оришка. Ох, го­ренько тяж­ке! "Віддам,- ка­жуть,- те­бе хоч за ста­ро­го та без­зу­бо­го, аби б за гро­шо­ви­то­го!"

Антон. То-то ж бо й є! Що не ка­жи, а ве­ли­ке

діло гроші! А ти пос­лу­хай батька, по­ко­рись йо­му та йди хоч за чор­та ли­со­го!

Оришка. Бог з то­бою, Ан­то­не, як це ти го­во­риш? Ти гніваєшся за щось на ме­не? І че­рез те так крив­диш ме­не? Чи я ж тобі у чім зра­ди­ла?

Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здав­ся, чи як? Он і вчо­ра цілісіньку ніч ви­хо­див по ле­ваді, а ти й не прий­шла!.. А я хо­дю, як дур­ний… Ма­ло не до світа блукав та виспіву­вав! (По­мов­чав). Ну, Ориш­ко, що ж, на ду­ма­лась ти про те, що я тобі ка­зав?

Оришка. Ска­жу пря­мо батькові: віддай­те ме­не за Ан­то­на!

Антон. Ко­ли ж то бу­де?

Оришка. Як тільки спобіжу та­ку го­ди­ну, що во­ни не бу­дуть сер­диті...

Антон. Це бу­де як­раз на ма­ненько­го Юрія, як рак свис­не!

Оришка. Во­ни інко­ли бу­ва­ють та­ки ду­же добрі!

Ан­тон. На Ми­ко­ли та й ніко­ли!

Оришка. Я ска­жу їм пря­мо, що не пе­ре­жи­ву розлу­чен­ня з то­бою!

Антон. Пе­ре­жи­веш!

Оришка.

Ох, яка твоя мо­ва ураз­ли­ва! За що ж, ми­лий, ти вра­жаєш Ук­рай моє сер­це? Чи вже ж справді ти ду­маєш, Ко­хан­ня ми­неться?

Антон.

Хоч ду­маю не ду­маю, Сер­ця я не зму­шу: Воно ниє, во­но рветься, Га­ди­ною в'ється! Не прис­пить йо­го й не споє Сон-тра­ва ні ру­та, Од­на смерть йо­го за­гоє Та зілля-отру­та.

Оришка.

На­що ж смерть, не­хай надія Об­гор­тає ду­шу, Бо без неї, як без сон­ця, За­ги­ну­ти му­шу.

Антон.

За­не­ха­яв я надію І дум­ки за­ли­шив, Тільки сер­це по­ри­ває, То кви­лить, то умліває… Не прис­пить йо­го й не споє Сон-тра­ва ні ру­та, Од­на смерть йо­го за­гоє Та зілля-отру­та.

Оришка.

Годі, ми­лий, ор­ле си­зий, Годі ж су­му­ва­ти; Станем щи­ро у гос­по­да До­леньки бла­га­ти!

Оришка і Ан­тон.

Боже ми­лий, ми­лос­ти­вий, Згляньсь на на­шу до­лю, Спаруй сер­ця

наші й душі, Вчи­ни свя­ту во­лю! Хоч бла­гаю - не вбла­гаю, Горя я не зму­шу, Бо не­має йо­му краю: Воно па­лить ду­шу.

Антон. Од­на­че я все-та­ки бо­юсь віри­ти тобі! Бо не мо­жу я сво­го сер­ця зас­по­коїти!

Оришка (гля­ну­ла убік). Ой ли­шенько, батько вже вер­та­ються!

Антон. Чи й справді? (Гля­нув убік). Так, так! Вже йо­го ли­хе не­се! Слу­хай, Ориш­ко, піде­мо нап­ро­па­ле?.. Ні? Чо­го ж ти мов­чиш?.. Ти ба­чиш, що сер­це моє вог­нем по­ня­ло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слу­хай сю­ди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні бу­ла на ле­ваді!..

Оришка. Бу­ду хоч смерть, а при­ли­ну, мій ор­ле!

Пішли.

ЯВА 4

Кукса ви­хо­дить зас­му­че­ний і сіда на лаві.

Кукса. Вто­мив­ся! Не так від хо­ди, як від тих ду­мок, від то­го кло­по­ту! Ку­ди не піду, так дум­ка но­ги й по­вер­та до­до­му. (Співа).

Чи мені ж хоч ма­ри­лось, А чи у сні верз­лось, Щоб отак на старість Сумувати при­ши­лось? За що ж, за що, за що Ти ме­не ка­раєш, У зем­лю вга­няєш, Сили відіймаєш, Господи! за що? Доти я був щас­ли­вий, Доти я й не жу­ривсь, Доти й не знав смут­ку, Доки я не же­нивсь. Нащо ж, на­що, на­що Жінку собі взяв, Дітвори прид­бав, Клопоту заз­нав, Господи! на­що? Сумую я й ну­дю­ся, Світ мені ос­то­гид, Бідкаюсь та б'юся, Як та ри­ба об лід. Куди ж, ку­ди, ку­ди Подінусь з жур­бою, З тяж­кою нудьгою, З та­кою сім'єю - Гос­по­ди! ку­ди?

Гай, гай! Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка! І за які гріхи по­ка­рав ме­не гос­подь отим нікчем­ним зіллям? Ну не­хай би ска­зать од­на, не­хай би вже й дві… Ну ще й три сяк-так! А то аж п'ять! Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Івга! Ну, як ти да­си їм ра­ди? Це ж не те, що там, як, бу­ва, у млині що-не­будь по­ла­мається, ку­лак чи порп­ли­ця: цюк раз, цюк уд­ру­ге - і по­ла­го­див! А тут що­ден­на, щох­ви­лин­на біда!..

Антон. (з мли­на). Ха­зяїн! Вже Гав­ри­ло­ве жи­то змо­ло­лось; чиє те­пер за­си­пать: жи­до­ве чи дя­ко­ве?

Кукса. За­сип жи­до­ве. З жи­да швидш гроші вип­ра­виш, а з дя­ка по­поп­ра­виш!

Антон пішов.

(Оглянувся). Як це Ан­тон пос­теріг, що я пе­ре­хо­ву­вав гроші? Доб­ре, що я після то­го ще раз їх пе­ре­хо­вав!

Антон підкрав­ся зза­ду і ди­виться з-за пле­чей.

(Думає, що то со­ба­ка спи­нається, кри­чить). Пішов, Рябко!.. Скільки ж це у ме­не бра­кує до п'яти ти­сяч? З со­бою приніс со­рок сім рублів. (Знов кри­чить). Пішов, Сірко!.. Та у малій скрині під зам­ком шістсот трид­цять чо­ти­ри, та в гле­чи­ку на ле­ваді чо­ти­ри ти­сячі…