Пошились у дурні

Кропивницький Марко Лукич

empty-line/>

ЯВА 8

Дранко і Ска­ку­нець.

Скакунець (підняв пал­ку). Ну що ж, як оцей до­ку­мент та предс­тав­лю я до осо­би ми­ро­во­го судді?

Дранко. Ви­ба­чай­те, то я не­на­ро­ком!

Скакунець. Що мені з ва­шо­го "ви­ба­чай­те"? Ви моїй особі мог­ли оцією осо­бой но­ги по­пе­ре­би­вать.

Дранко. Ви­ба­чай­те, будь лас­ка!

Скакунець. Знов "ви­ба­чай­те"! Чуд­ний на­род!

Дранко. А чо­го ж вам ще?

Скакунець. Не до­во­дя до осо­би ми­ро­во­го судді, пред­ла­гаю вашій особі зап­ла­тить моїй особі руб сереб­ра. На це вам даю стро­ку три дні. Це од­на стат­тя. А дру­гий па­раг­раф:

маю до вас лис­та з го­ро­да.

Дранко. Лис­та? Да­вай­те мерщій! (Убік). Пев­но, від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча з го­ро­да! Мо­же, про що ціка­ве пи­ше?

Скакунець (гу­ка в двір Кук­си). А хто там є жи­вий? Скажіть ха­зяїнові, що маю до нього лист з го­ро­да!

ЯВА 9

Кукса хут­ко ви­хо­дить з мли­на.

Кукса. Ка­же­те, лис­та до ме­не при­нес­ли? (Убік). Пев­но, хтось з при­ятелів чи не же­ни­ха рає?..

Дранко. Да­вай­те ж мерщій, бо мені ніко­ли!

Пи­сар. Ніко­ли не тре­ба ха­па­тись! Хто ха­пається, той тільки діло псує, так і в псал­тирі по­ка­за­но: хто спішить, той лю­дей смішить… Так-то, при­ятелі мої лю­бенії і ми­лос­тиві го­су­дарі.

Кукса. По­жа­луй­ста, мерщій да­вай­те!

Писар. Що?

Кукса. Та лист же!

Писар. Який?

Дранко. А, які-бо ви! Тут пов­на го­ло­ва кло­по­ту!..

Кукса. Аж гу­де в го­лові, як у млині, від то­го кло­по­ту…

Писар. Слу­хай­те сю­ди, я вам роз­ка­жу од­ну прич­ту. Їхав один чо­ловік че­рез ву­зенький місток, а йо­му на­зустріч по­лу­па­нок. "Звер­тай!" - кри­чить по­лу­па­нок. Той мов­чить. "Звер­тай!" - кри­чить уд­ру­ге. Той та­ки мов­чить. По­лу­па­нок ба­че, що не­пе­ре­ва­га, вже про­мо­вив сти­ха: "Будь лас­ка, звер­ни, чо­ловіче доб­рий". А чо­ловік тоді і од­мо­вив: "А де ж ва­ше здрас­туй­те?.."

Кукса і Дран­ко. Хіба ж ми з ва­ми не здрасту­ва­лись?

Писар. По справці ока­зується, що ні!

Дран­ко (прос­тя­га ру­ку). То здрас­туй­те!

Кук­са (тож). Моє пош­теніє!

Писар (стис­ка ру­ки). Доб­ро­го здо­ров'ячка! Як ви собі по­жи­ваєте?

Дранко. Та так, по­ма­неньку!

Кукса. По­ле­геньку: то ско­ком, то бо­ком!

Писар. Ну, сла­ва бо­гу! Що ж у вас тут но­во­го?

Дранко і Кук­са. О, вже знов по­ча­ли! Та мерщій-бо!..

Писар. Чо­го це ви до ме­не при­ли­паєте?

Дран­ко і Кук­са. Та де ж лис­ти?

Писар. Лис­ти? Лис­ти там, де їм слід бу­ти,- на де­реві!

Дранко. Та ні, лис­ти ті, письма?

Кук­са. Те, що чор­ни­лом по бу­мазі…

Пи­сар. А, письма? У во­лості!

Дранко. То так би й ка­за­ли зра­зу! (До Кук­си). Побіжи­мо, сусіде?

Кукса. А що ж, пош­кун­де­ляємо.

Пи­сар. Во­лость замк­не­на.

Дран­ко і Кук­са. А в ко­го ж ключ?

Пи­сар. У ко­го на­ле­жить йо­му по за­ко­ну бу­ти. За­кон по­ка­зує: "Пе­чать у стар­ши­ни, бля­ха у соцько­го, кни­га у збор­щи­ка, а ключ у пи­са­ря!" Пи­сар єсть ключ до вся­ких ділов!..

Дранко і Кук­са. Так одімкніть!

Писар. Одімкнуть не шту­ка, ко­ли б не зар­жавів…

Дранко. Лоєм по­мастіть…

Кукса. Або оли­нав­том…

Писар. Не без­по­кой­тесь! Я всі свої арих­ме­ти­ки і без вас понімаю!

Дранко і Кук­са. Ну?

Писар. Не ну­кай­те, не по­ве­зе… А як засіпаєте, то ще й хви­цать поч­не!

Дранко і Кук­са. Мо­ро­ка з ва­ми - та й годі!

Писар. Скажіть мені, лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі: як ви зби­раєтесь ку­ди їхать, чи ви го­дуєте ко­ней?

Дранко.

Хто ж цього не зна?

Кукса. Не по­го­ду­вав­ши, не поїдеш!

Писар. І об­ро­ку даєте?

Дранко. Як не да­си вівса, не побіжать!

Кукса. Що й ка­зать, з дво­ру не ру­шать, прис­та­нуть.

Писар. Ста­ло бить, їха­ти: тпру?

Дранко і Кук­са. А так, так: тпру!

Писар. От вам і вся політи­ка! Ро­зум­но вам?

Дранко і Кук­са. Ні!

Писар. Так слу­хай­те ж, я вам роз­тов­кую усе по пунк­тах і по па­раг­ра­фах:

Как без політи­ки жи­ти На цім хи­мернім світі? Чи вик­ре­шеш з кре­ме­ню. Вог­ню без кре­са­ла? Чи со­лод­ко їсться Борщ го­лий без са­ла? А ко­ли до сма­ку Пам­пуш­ки без час­ни­ку, Без олії га­луш­ки Або ри­ба без юш­ки? Не знаю, па­но­ве, Как на ваші зу­би, А я від тії стра­ви Од­вер­таю гу­би! Кож­ний пи­сар спо­конвік - Політич­ний чо­ловік: Нельзя йо­му сло­ва свої На вітер пус­ка­ти, За все він по­ви­нен Гребувати пла­ти… Бо во­лос­ний пи­сар, Што в слю­сарні слісар, Што у плузі че­рес­ло Або в човні те вес­ло. Не знаю, па­но­ве, Як вам це здається? Я. ж ма­ра­кую, Што скрізь так ве­деться! Тепер візьмем ко­го з се­лян, Не з гро­шо­ви­тих, а з бідних ми­рян: Чи знай­деться хоч один Такий вже не ла­сий, Щоб йо­му пе­ред різдвом Не сни­лись ков­ба­си, А у піст та­рань, ча­хонь, Осе­ле­дець ча­сом, Після ж чар­ки, на похмілля, Хрін та редька з ква­сом?.. Не знаю, па­но­ве, Што частіш вам сниться, А што тій бідноті, То щоніч М'ясниці!.. От гро­шо­ви­тий - то інша стат­тя, Тих без­печніше пов­сяк­час жит­тя: Не потіє, не хворіє, Кар­бо­ванці ліче, Усіх го­нить, зне­ва­жає І всім дулі ти­че! Лю­ди всі йо­му мов­чать, До­ки гро­ши­ки бряж­чать!.. І довіку, добрі лю­ди, Гро­шо­ви­тий в шані бу­де, Бо гроші над на­ми Завж­ди ке­ру­ють, За гроші і дурні Ро­зум ку­пу­ють! Тепер, па­но­ве, скажіть мені, Как без політи­ки жить на селі? Чи мож­на ж нам, пи­са­рям, Во­ро­ни ло­ви­ти, Ко­ли світ та­кий нас­тав, Што кра­ще й не жи­ти? Потому я й не дрімаю І, де долж­но, за­пус­каю, Буд­то би для ра­ди шту­ки... У чужі ки­шені ру­ки… Не знаю, па­но­ве, Как це вам здається, А меж на­ми, пи­са­ря­ми, Вездє так ве­деться…