Пошились у дурні

Кропивницький Марко Лукич

Дранко і Кук­са. А лис­ти ж наші як?

Пи­сар. Те­пер я піду до­до­му, по­обідаю та ля­жу відпо­чи­ти…

Дранко. Та це вам за­ма­ру­ди­лось под­ра­ту­вать нас, чи як?

Кукса. Нічогісінько не роз­бе­ру!

Писар. Од­на­че про­ща­вай­те! Завт­ра, як не за­бу­ду, то при­не­су вам лис­ти.

Дранко і Кук­са. Та це до завтрього жда­ти?

Писар (ди­виться

на обох). Ач, які не­хитрі! Ну, как ви­дю, то з ва­ми з не­ви­ра­зи­мою хви­ло­зопією не­да­ле­ко доїдеш: чи ви справді, чи при­ки­ди­ваєтесь? Нев­же ви зовсім не до­га­да­лись?

Дранко. Я ні, я зовсім не­до­гад­ли­вий!

Кукса. А мені роз­жуй­те і в рот по­ложіть, то я й тоді не до­га­да­юсь. Хіба вже ска­же­те: їж! А то так і бу­ду сто­ять, роз­зя­вив­ши ро­та.

Писар. Справді?

Дранко. А так, так! Во­ни у нас такі!

Писар. Ста­ло, бу­дем го­во­рить пря­мо?

Дранко і Кук­са. Пря­мо кра­ще!

Писар. Как уп­ря­мо, так і пря­мо! Уплатіть мені, то й лис­ти за­раз по­лу­чи­те!

Дранко. Так би зра­зу й ка­за­ли!

Кукса. А то й по­ча­ли за­ки­дать про ко­ней та про овес!

Дранко. Та про якусь політи­ку!

Писар. Так­су ви мою знаєте?

Дранко і Кук­са. А яка?

Писар. Перш бу­ла по п'ята­ку, а те­пер воз­ви­ше - а то по гри­ве­ни­ку! Бо скрізь те­пер ідьоть на по­ви­шеніє!

Кукса (убік). От чортів дряпіжник! (Вий­має з ки­шені гроші). На­те вам!

Писар. А вам зводьте лист.

Дранко. Зводьте і мої! (Дає гроші).

Писар (дає лист). По­жа­луй­те і вам!

Кукса (обійшов­ши тро­хи, ма­нить пальцем пи­са­ря). На ча­си­ноч­ку!

Дранко (тож ма­нить собі). На хви­ли­ноч­ку!

Писар. Чо­го?

Кукса. Ми­лості про­сю!

Дранко. Будь лас­ка!

Писар. Так­са теж воз­ви­ше­на: за про­чи­таніє де­сять копійок, за од­пи­саніє - двад­цять.

Голос з дво­ру Дран­ко­во­го: "Та­ту, ідіть, до вас па­ла­мар чо­гось прий­шов!"

Дранко. О, сла­ва гос­по­деві! Той мені да­ром прочи­та! (Пішов у свій двір).

Писар. Гри­ве­ник з кар­ма­на ви­летів!

Кукса. От щас­ли­вий мій сусіда: йо­му все дур­ни­цею обіхо­диться… Зділай­те ми­лость!

Писар. Ну?

Кукса. Про­чи­тай­те, що тут над­ря­па­но, я за пла­тою не пос­тою!..

Писар (прос­тя­га

ру­ку). По таксі!

Кукса. Не тур­буй­тесь! Мілких те­пер не­ма! Завт­ра…

Писар. Ні, спа­сибі… Мені вже живіт підве­ло від ва­ших завт­раків!

Кукса. От­же ли­шенько! Та ось хоч самі по­ма­цай­те, по­рожнісінькі ки­шені!

Писар (хо­че взя­ти, за ки­ше­ню). Поз­вольте!

Кукса. І не со­ром вам лізти у чу­жу ки­ше­ню?

Писар (за­со­вує ру­ку у йо­го ки­ше­ню). З ва­шо­го при­сог­ла­су. (Вий­няв гроші). Бач­те, ось і на­ма­цав как у раз гри­ве­ни­ка!..

Кукса (убік). А, щоб те­бе на­ма­ца­ло! (До нього). От­же не­да­ром, ма­буть, ка­жуть, що іноді і сам чо­ловік не зна, у якій ки­шені у нього чорт си­дить!..

Писар. Ето вєрно! (Розк­рив лис­та, чи­тає). "При­яте­лю мій, все­лю­безнійший ми­лос­ти­вий го­су­дар і ша­нов­ний гос­по­ди­не…"

Кукса. Спа­сибі за ша­но­бу! Ме­не та­ки, спа­сибі, лю­ди ша­ну­ють!

Писар (зно­ву чи­тає). "Ша­нов­ний гос­по­ди­не!.."

Кукса. Аж двічі ша­нує ме­не? Це якась ду­же вже доб­ра лю­ди­на пи­ше!

Писар. Ви-бо не пе­ре­би­вай­те, а слу­хай­те го­то­во­го! Во­но за­раз піде далі… "Ша­нов­ний гос­по­ди­не! Звиня­йте, што так дов­го не од­пи­су­вав до вас об ва­ших ділах, ка­са­тельно же­ни­ха…"

Кукса (ози­рається). Чи­тай­те, будь лас­ка, ниш­ком. Я не глу­хий!

Писар (чи­та). "…Ка­са­тельно же­ни­ха, по­то­му што не мав вре­мені!.."

Кукса. А як­що й справді йо­му бу­ло ніко­ли? Ко­неш­не, му­шу ви­ба­чи­ти!

Писар. Я, ка­жеться, зде­ру з вас про­ти воз­ви­ше­ної вдвоє!..

Кукса. За що?

Писар. За мно­гог­ла­го­ланіє!

Кукса. Мов­чу, мов­чу!

Писар (чи­та). "Ну, од­на­че, те­пе­ра по­даю вам до­ро­гу звєстку: на етом тиж­неві, ког­да не в су­бо­ту, так не­безп­ре­мен­но у неділю…"

Кукса. Сьогодні су­бо­та!

Писар. Єй-бо­гу, я полізу до вас у ки­ше­ню за возви­ше­ною так­сою. (Чи­та). "…У неділю приєдить пар­нишка, жо­ни моєї срод­ник, на ог­ля­ди­ни до вас. Хоч вон вже і в літах, і із се­бе на ви­ду не­по­каз­ной, но, одн­аче ж, хвун­да­мент­ной ча­лавєк і по­ра­дош­ний гас­падін. Зумійте тілько прий­нять йо­го в нас­то­ящім хва­соні, і дщерь ва­ша, Ори­на Мак­си­мов­на, возьмуть се­бе в пер­воє предісловіє пре­вос­ход­ноє щастіє, і от­сю­да воз­ник­неть лю­бов і про­чеє…"