Пошились у дурні

Кропивницький Марко Лукич

Кукса. Не вірте!

Дранко. Роз­ка­зуй­те!

Кукса. Не вірте, ка­жу вам!

Дранко. Го­воріть собі!

Кукса. Ох-хо-хо! Так за що ж, за що ж на мою го­ло­ву зва­ли­лось та­ке го­ре? Во­но, мов на пшо­но, по­товк­ло мою ду­шу, мов на круп­чат­ку, по­дер­ло моє сер­це!

Дранко. Не­хай би там дер­ло, то пус­те діло!.. А тут мов об­ценька­ми зда­ви­ло те­бе і ріже тобі ду­шу, як кри­цю ту­пий тер­пуг!..

Кукса (співа).

За що ти, бо­же, Струїв мій вік?

Дранко.

Без­щас­ний

на світі Я чо­ловік!

Кукса.

Ой чи вже ж мені щох­вилі Клопіт той три­ма­ти?

Дранко.

Чи вже ж мені су­по­кою І хвилі не ма­ти?

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

О-о-о-о-о-о!.. Згляньсь на­до мною! Дай хоч хви­ли­ну В день су­по­кою!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не, Що та­ка біда нас­та­не?

Кукса.

Чи га­дав вже ти, Мак­си­ме, Що та­ка біда нас­тиг­не?..

Дранко.

Хоч повісся, Хоч вда­ви­ся!

Кукса.

Хоч здурій Або ж ска­зи­ся!

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

Або сядь, мов­чи та диш, От тобі, Ганд­зю, книш!

Кукса.

Ко­ли б знав те ли­хо, То зро­ду б не же­нивсь!

Дранко.

Ко­ли б га­дав го­ре, Кра­ще б уда­вивсь!

Кукса.

Як п'ять до­чок ма­ти, То кра­ще здуріти!

Дранко.

Ні, з сьома доч­ка­ми Віку не до­жи­ти!

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох-ох-ох-ох, Без­щас­на до­ле! Яке я терп­лю Тяж­кеє го­ре!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не? "' т. д.

Кукса.

Чи

га­дав же ти, Мак­си­ме? і т. д. Єсть же в світі лю­ди, Що го­ря не ма­ють.

Дранко.

Замість сьома до­чок, Од­ну собі ма­ють. Інший од­ну має, Та й ту прок­ли­нає.

Кукса.

Ох, прав­да, сусіде, Що і так бу­ває.

Дранко.

Дранко і Кук­са (ра­зом). Ох-ох-ох-ох, Згляньсь на­до мною, Дай хоч хви­ли­ну В день су­по­кою.

Дранко.

Ой чи ду­мав і т. д.

З дворів чу­ти регіт.

Ій-богу, вже Гор­пи­на вик­ра­дається ку­дись! Де б мені ду­би­ну за­че­пи­ти? Пост­ри­вай же, я тобі дам пе­че­риці! (Ви­тя­га з ти­ну кілок і біжить в подвір'я).

Кукса. Піти ще у млин, чи не зас­ну хоч тро­хи?.. Та, мо­же, зас­по­ко­юсь.

Антон (пос­терігши йо­го, кри­чить на Ориш­ку). Уби­рай­ся, уби­рай­ся з мли­на, нічо­го тобі тут за­сид­жу­ва­тись!

Кукса. Ай, мо­ло­дець Ан­тон! (До Ориш­ки). Поцілуй йо­го, Ориш­ко, то він за­раз по­добріша! (Ре­го­че).

Антон. Як ви, ха­зяїн, отак бу­де­те пов­ча­ти її, то я й ро­що­ту поп­ро­сю!

Кукса сміюч­ись пішов у млин.

Кук­са (ти­хо). Та то я на­ро­чи­то…

ЯВА 6

Оришка ви­хо­дить усміха­ючись.

Оришка. Ну, та й не хит­рий же Ан­тон? Як дос­томітно удає з се­бе сер­ди­то­го, ніби й справді не­на­ви­дить ме­не… А вже як він ме­не лю­бе, як ко­хає, то й не знаю, чи змо­же який інший па­ру­бок ко­ха­ти так дівку! І цілує, і при­гор­тає, і ще­бе­че!.. І так же то лю­бо тоді ста­не на сер­цеві та ве­се­ло! (Співи).

Любий Ан­то­не, Мій ти со­ко­ле, Ти ж мій ко­ха­ний, Ти ж мій жа­да­ний! Як мені лю­бо Вкупці з то­бою! Не зрадь же ме­не, Мій ти со­бо­лю! Моя ти дум­ко, Мій ти криш­та­лю, Тебе ж, сер­денько, Щиро ко­хаю. Як мені лю­бо і т. д.

(Пішла в ха­ту).

ЯВА 7

Дранко і Гор­пи­на.

Горпина (іду­чи че­рез кін). Я ж вам ка­жу, що за­раз вер­нусь!

Дранко. А я тобі ка­жу: вер­нись! Вер­нись за­раз мені, бо но­ги по­пе­ре­би­ваю!

Горпина. А я вам ка­жу: не вер­нусь-та­ки. (Пішла)

Дранко. Ах ти ж анах­те­ма! (Ки­дає вслід їй па­ли­цю і по­па­ди в Ска­кун­ця).

<