Повнолітні діти
Шрифт:
— По-якому вона говорить? Чого вона хоче? — питається вчитель таким образливим тоном, що якби дівчата були інші, то жодна з них не обізвалася б.
Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже-то плавною румунською мовою, чого хоче Попович.
— Як же ж я можу дати панні добру оцінку, коли панна не вміє по-румунському два слова склеїти? А може… не хоче по-румунському говорити?
— Мене ні разу не питали, — держиться Дарка вперто рідної мови.
— І не будеш питана! — відповідає учитель уже без перекладача, що свідчить, що він добре розуміє по-українському. —
Дарка, отуманена, принижена, стримує сльози.
— Попович, перепроси, чуєш, перепроси, чуєш? — сичить хтось так голосно, що це, мабуть, почув і Мігалаке. Він ніби справді чекає на ці перепросини. Всуває обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.
— Чи ти маєш мені щось сказати? — запитує ще, мов на глум.
— Перепроси… проси! — гуде клас уже двома чи трьома голосами.
І Дарці стає зрозуміло, що від класу може тільки така допомога прийти, тільки оце «проси». Раптом в неї таке враження, немов хтось узяв її за чуб і повернув голову вбік. Її очі зустрічаються з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі обличчям до класу і кричить голосніше за свій плач, голосніше за сичання тих кількох голосів:
— Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Нехай маю навіть двійку з румунської, нехай! — повертається до вчителя і кричить йому просто в обличчя.
Так. Учитель вислухує цей напад спокійно, хоч видно, що під ним теж уже чорт вогонь розпалив. Проте каже ще сяк-так стримано:
— Мало… Мало двійки! Як добре піде, то ти одержиш ще й погану поведінку, а то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Ду-те ин драку! [28] — кричав розлючено по-румунському.
28
Іди к бісу! (Рум.)
Хряскає дверима, і чути його швидкі кроки по акустичному коридору аж до канцелярії директора.
Клас мовчить наче зачарований. Ніхто пальцем не ворухне. Дарка застигає з руками, схрещеними на грудях, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить усіх із зачарованого сну. Перескакує через парти й незадоволено, але якось тепло бере Дарку за руки (чому не Стефа, чому не вона?):
— Чого стоїш на видовище всім? Ходи до парти… Або… ні… підемо в коридор… нап'єшся води…
Аж тепер прокидається клас: спочатку хоровим шепотом, а через хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, довести, перемогти. Згодом гомін переходить у клекіт.
— Ну, ти вже запечатана до кінця року, Попович! — долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух.
— Ходімо в коридор! — хоче оберегти Дарку Оріховська. — Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин.
Оріховська не говорить м'яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире. Нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку тепер дорогу
Йдуть до крана. Оріховська наливає Дарці води в кухоль і подає пити з своєї руки, як тяжкохворій.
Дарка промочує губи і віддає кухоль назад: вода несмачна.
В коридорі пронизливий холод. Мороз розмальовує вікна. Сонце здається молочною кулею, а не джерелом тепла і світла. Оріховська притуляється до Дарки, обнімає її своїми руками, і так, лице до лиця, рука об руку, ступають тихенько на пальцях по коридору.
Дарка відчуває в цьому фізичному зближенні з малопринадною зовнішньо дівчиною якесь вище, духовне споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка у своєму серці для Стефи Сидір. Не є це, річ ясна, ні одне з того роду почуттів, що їх вона леліє для Данка.
Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер у неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка. Важливо, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.
Оріховська не втішає і не намагається звести Дарчин виступ до якоїсь героїчної події. Не говорить Дарці крилатих слів. І Дарка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.
Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридора, Дарка рішається:
— Наталко, перекажи Орестові, що я першого-ліпшого дня можу побачитися з ним…
Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього з нею ніколи не буває, притуляє свій лоб до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в переконанні, що Оріховська прийняла її слова як гасло:
— Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… коли б не було цієї історії з Мігалаке…
Верескливий дзвінок відчиняє пащі класів і випускає з них гамірливих та веселих дівчат. Дарка стоїть, притулившись до стіни, і дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латині в їх руках і сприймає все це як щось нереальне, давноминуле, з чим вона особисто покінчила раз і назавжди.
Раз і назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить школу, не дістанеться до університету ніколи-ніколи? А що скаже на те все татусь? Чи зуміє їх Дарка переконати, пояснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона не зробила їм цієї великої смертельної прикрості з недбальства чи лінощів? Чи зрозуміє хоч татко, що… так мусило бути? Чи не зганять її за жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?
«Я здурію від цього всього. Зроблю собі щось…» — жахається сама себе.
Знову звертається до Оріховської:
— Скажи Орестові, що я ще сьогодні хочу з ним поговорити. Може навіть прийти до мене до хати…
Так, ще сьогодні. Обов'язково сьогодні. Він так якось вміє звисока дивитися на двійки, на конфлікти з учителями, на школу взагалі, так уміє відділити важливе від усього дріб'язкового, якось так уміє кожному такому нещастю надати глибший ідейний зміст, що коли його слухаєш, то чомусь нічого і нікого не жалко. Та де там жалко! Тоді навпаки: стаєш гордою, майже щасливою, що можеш жертвувати собою для важливої справи.