Повнолітні діти
Шрифт:
— Слухай, Лідко, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?
Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка горить, забуває про все на світі.
— Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… Я тебе благаю… Скажи, що він сказав?
Орест підводиться з стільця:
— Добре, я тобі все дочиста скажу. Отже, слухай… Іншим разом, бо тепер кваплюся…
Він зі сміхом трясе руки спантеличеній Лідці, кидає з порога Дарці недбале «до побачення», і тільки відгомін залишається від грюкоту дверей.
Лідка стоїть
— І ти… ти… цього недотепу проміняла за Данилюка?
Знаєш, дійсно треба було б з першого поверху вниз головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще пригадає мене!
У дворі хтось постукав м'яко. Мов кішка лапкою.
— Чи це хтось стукав, — підводячи голову з-над «Царівни» Кобилянської, спитала Дарка Лідку, що сиділа коло печі і штопала панчохи (ах, узимку тільки біля печі можна штопати панчохи!).
— Тобі тільки здається, — відповіла Лідка.
Стукіт почувся виразніше.
— Прошу! — гукнули обидві дівчини водночас.
Двері відчинилися повільним, несміливим рухом жебрака.
Ориська!
Жива Ориська у своєму синьому плащику з сивим смушком навколо коміра.
— Прошу тебе! Зачини двері, бо холод по ногах тягне!
Лідчин голос не грішив особливою ввічливістю. Дарка і собі встала по-діловому.
Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога хати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває свою непотрібність. Подивилася на Дарку, потім торкнулася метушливим поглядом Лідки. Ніхто? Ніхто не заговорить до неї в цій хаті? Не спитає навіть, чого вона прийшла?
Ніхто. Тоді Ориська простягає руки до Дарки, не рухаючись з місця:
— Я прийшла до тебе, Дарцю. Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити.
Голос у неї був зовсім незнайомий. Нітрохи не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.
— Та говори, — байдуже відповіла Дарка.
Ориська якось безпорадно сплела пальці рук:
— Я хотіла б… Чи не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?
— Дарко, зараз вечеря буде… Ти знаєш, як мамця гнівається, коли нема всіх при столі! — втрутилася вороже Лідка.
— Кажи тут, як що маєш казати, — підтримала цей самий тон Дарка.
Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник з її щік, мов пилок з крильця метелика. Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, хоч і мала смуглясту шкіру.
— Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? — голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.
Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисно підібрала ноги під себе, щоб ще виразніше показати, що їй і в думці немає залишати їх на самоті.
Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Мимохіть глянула на Ориську (ця Лідка дійсно багато собі дозволяє) і помітила сльози на її щоці.
— Я вберуся й піду з тобою, — сказала м'яко Орисьці.
— Дарко, зараз вечеря, я
— То засунуть у піч моє молоко, коли я не повернуся вчасно, — буркнула вже злісно Дарка.
На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину.
— Ну, говори, — почала перша Дарка.
Ориська ще щільніше пригорнулась до Дарки.
— Дарцю… Дарцю… — вона була така схвильована, що їй важко було говорити. Слова кришилися десь у горлі і проривалися безладними звуками.
Дарка перечекала хвилину:
— Я слухаю тебе, Орисько…
Сказала, не задумуючись, за давньою звичкою, «Орисько», і сама стрепенулася від звуку цього слова. Так давно не звала Ориську по імені! В пам'яті була вона зафіксована як Підгірська. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчинім голосі.
— Дарцю… я не можу так жити… Як же ж я можу, коли ти, моя найкраща подружка, гніваєшся на мене? Коли половина класу не відзивається до мене? Як я можу з цим усім жити?
Дарка прикусила губу:
— Ти добре знаєш, чого я на тебе гніваюсь…
Ориська заговорила скоромовкою, з виразною ноткою каяття в голосі:
— Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така самотня в класі… Так мені і слід… Я заслужила таке відношення, але я не хотіла нікому шкодити… Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму… на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити.
«Комедіянтка, — пригадує Дарка сцену в церкві, коли Ориська заливалася сльозами, щоб тільки звернути увагу на себе. — Така може поклястися, ким захочеш».
— Я тільки хотіла відзначитися в його очах, — продовжує між тим Ориська. — Тільки за це одне можна мене карати. Ти ж бачила, як я його слухала і робила все, чого він хотів… Бо я завжди боялася, що коли не послухаю його, то він уже ніколи не гляне на мене. І не поставить мені «дуже добре». Я не знала, що так не слід робити, я бачила, що всі в класі відвернулися від мене… але тоді я говорила собі, що це кара… кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як міг він так питати тебе останнього разу… так глумитися з нас усіх? А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, — вона з риданням повисла на Дарчиній руці, — тепер я не знаю, що дала б для того, щоб можна було все повернути, щоб… мої товаришки, щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…
— Орисько, перестань плакати… Люди на нас дивляться! Ще поліція вчепиться!
Ориська наче заспокоїлася. Не плакала, тільки схлипувала глибоко.
— Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йому зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало. Він іноді частував мене чаєм… Можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити, він…
Дарка урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і з силою притягнула її обличчя до себе, аж очі їхні майже діткнулися віями.