Повнолітні діти

Вільде Ірина

У вхідній брамі Дарка мало не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та Данко не сам, а з двома товаришами. Дарка безсоромно біжить за ним: може… оглянеться він, запримітить її і відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони йдуть разом і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання. Після сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і дальше йдуть. І знову Дарка біжить за ними. Раптом хтось зупиняє її.

— Ти куди біжиш?

— Орисько, я мушу

з Данком про щось поговорити… конче…

Чернівці зробили з Ориськи справжню даму:

— То чого ж не попросиш його?

І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно ступає кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу ж прощається з хлопцями. По його лицю можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою — «до побачення» — і відходить. Тепер Данко залишається сам на сам з Даркою.

— А ти… ти що? — в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова повернутися без слова. Але хіба ж вона оце для себе зачепила його?

Надворі знялася раптом така хуга, що з ніг валить.

Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс набряк від фіолетової поволоки. Данкове прекрасне лице стало жалісним, але ще ріднішим для Дарки.

— Це ти? — немов усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. — Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе. Хотів тебе запитати, коли ти додому їдеш? В суботу ввечері чи, може, ранковим недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього «наші») їде в суботу… Їдь і ти…

Це не прохання, не треба себе обдурювати, що йому потрібно дуже, смертельно потрібно, щоб вона їхала разом з ними. Ні, це просто та чемність, що спонукає незнайомих людей давати один одному місце в вагоні: «Будь ласка, може, сядете, ми посунемося!»

Дарка уявляє собі, як це приємно стояти з милим біля вікна у вагоні, прохукувати кружальце в шибі і дивитися на танець червоних іскор у пітьмі. А поїзд туркотить… І щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.

— Я теж поїду в суботу…

— Ти мала мені щось сказати? — пригадує раптом Данко.

І це раптове питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:

— З ким ти повертався минулого понеділка з уроку музики?

Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягалася собі ніколи не згадувати?

Данко мусить задуматися так, начебто не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.

— Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску… Цю, що грає зі мною в дуеті.

Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, власне мусить, поговорити про цю Лучіку, хоч кожне питання і кожна відповідь вражають її так, мовби хтось перерізував

волокнинки її серця.

— Вона сама просила, щоб ти її проводжав додому?

Данко не забуває про своє добре виховання навіть в цьому перехресному вогні Дарчиних питань.

— Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?

Дарка думає: «В мене колись, мабуть, серце розірветься від цієї безсоромної правдивості. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрібочку збрехати мені».

— Данко, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані темно, ані пізно…

Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе його:

— Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й пізно? — Але вмить каже по-людяному: — Вона така весела, оця домнішора Лучіка! Її всі студенти з інституту хочуть проводжати, але вона не хоче з будь-ким іти…

Коли б не ця болюча Данкова правдивість, ці слова можна прийняти за чванькуватість.

«Даночку, я прошу тебе… я не хочу!..» Та сором, дошкульний сором стуляє Дарці вуста, а коли вона знову розкриває їх, то вони вже щось зовсім інше говорять:

— Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Адже вона — дочка префекта!

Данко підводить брови вгору, і від цього немов розширюються його зіниці:

— І що з того, що вона дочка префекта?

Як? Оцей її найсильніший аргумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити від цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомості, мов горох від стіни?

— Румуни наші вороги… Знаєш вже, що з того? — каже Дарка, а водночас думає: «Пан Локуіца не ворог. Пан Локуіца — ні, а префект Джорджеску — напевно ворог».

Данкові смішно.

— О, можеш бути певна, що Лучіка не з моїх ворогів! Ха… ха!.. Лучіка — мій ворог! Що ти говориш, Дарцю? Знай, що в них дами з товариства не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, чим належить займатися дамам… Вони намагаються бути гарними, шикарними, бавляться… Коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких «ворогів» можеш зовсім спокійна бути. Чекай, — пригадує він щось, — а може, моя маленька наречена ревнує?

Вражена гордість вибухає, мов водограй:

— Я ревную? До кого? До цієї Лучіки, що буде, що буде так, як її мама, малюватися і сидіти тільки біля дзеркала… До цієї кітки мала б я бути ревнивою? До цієї мальованки?

— Зате моя Дарця почепить собі шаблю і піде за неньку Україну воювати!

— Данку! — скрикує Дарка. — Як ти смієш сміятися з таких справ?!

Данко глянув на неї, начеб хотів запитати: з чого сміятися? Бере Дарку за руку, щоб виправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити. Але Дарка вириває свою руку, майже викручує її, щоб тільки звільнитися від нього.