Повнолітні діти

Вільде Ірина

— Пусти… пусти мене! Ти нічого не знаєш, що діється. Іди собі, Данку… Іди собі тепер, ми поговоримо про все дома… у Веренчанці…

— Як хочеш… Я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможлива і з тим треба покінчити…

Знизує плечима, скидає кашкет і залишає Дарку.

Він сказав, що треба покінчити? Він таке сказав?

І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця розмова у Веренчанці. Тільки у їхній Веренчанці може ще багато що на краще змінитися!

XV

Все сталося точнісінько так, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток

і доручила сховати його разом зі своїм та Орисьчиним. Гіркого мигдалю і рому мамі не купила. Забула. Зовсім забула. Хіба мало має в голові? Нагадала собі в останню хвилину перед від'їздом, коли при пакуванні випав мамин лист з книжки. Пані потішила, що мигдаль можна замінити ядерцями з слив, а ром можна буде й у Веренчанці дістати. Хіба нема там корчми?

Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарів та пасма жовтогарячого світла з вітрин освічували людям доріжки по тротуарах. Повітря пахло свіжим, чистим снігом, як травами. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки посунулися по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ні двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.

Ориська всю дорогу до станції молола щось безнастанно. Стефко поводився тихенько, мовби його між ними не було.

Через якийсь час Дарка розплющила очі і вперше за їх знайомство подивилася поглядом просто у вічі Стефкові (сидів напроти Дарки на лавочці): як багато передумало це чоло, як багато оці очі перетерпіли з того часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!

На вокзал приїхали за сім хвилин до від'їзду поїзда. Як входили до вагона, налетів з чемоданом і високо піднятим коміром Данко.

— Данко, — зачепив його Стефко, — Веренчанка їде в цьому вагоні!

— Я пересяду до вас, мабуть, пізніше, бо до Кіцмані матиму товариство!

Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спитати, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула з сердечним співчуттям:

— Не бери собі так до серця, Дарцю… Він так тобі навмисне робить! А ти знаєш, що, кого любиш, тому завжди хочеться трохи дошкулити.

— Ой Орисю!..

Дарчине просте серце не розуміло такої гри.

Поїзд гуркотів, і десь, мабуть, летіли іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохукувати у замерзлій шибці кружальця…

Коли поїзд рушив з станції Кіцмань, до вагона, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.

У Веренчанці чекали на Дарку тато, мама. Мама видалася Дарці якась така відмоложена, така свіжа, що вона кинулась їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчини, гарне личко.

— Ти мене, мамцик, з'їси, коли про щось дізнаєшся!

— Що таке, Дарчику? — вже стривожилася мама.

— Ти знаєш, я не купила ні мигдалю, ні рому… І все дивувалася, звідки в мене зайві гроші…

— Дурниця, — засміялася весело мама, яка, видно, була вже приготувалася до гіршого. — А з татком чому ти не вітаєшся?

— Ах, правда!

Тато стояв з батогом у руці біля саней.

— Я маю таткові так багато розповідати!.. — притулилася Дарка до таткового лиця.

— Дитино моя! — і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.

Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це, безсумнівно, в Дарчину честь. Бабуня не могла вийти назустріч навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій пелеринці,

ляльку. Перше, що впало Дарці у вічі, це те, що Славочка показалася такою гарною, як намальована. Дарка заговорила до неї, і ця лялечка посміхнулася. Так вони при першій зустрічі визнали себе рідними сестрами і виявили взаємну любов.

Але через хвилину ця Лялечка починає кривити свої беззубі устонька, немов настроює їх до щораз більшого плачу. Потім цей плач переходить у вереск, і всі — мама, бабуня, Гафія — забувають про Дарку і кудкудакають коло Славочки. Татко розпрягає коні, і Дарка стоїть сама, наче зайва в цій хаті! Навіщо вона тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала з школи додому, де не була більше як півроку? О, яка вона, Дарка, була дурна, коли уявляла собі, що всі її тут чекають, що всі будуть наввипередки розпитувати її!

Нарешті Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.

Тепер мама пригадала, що додому приїхала її старша доня.

— Як тобі на станції, моя донечко? По твоєму личку не видно, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?

Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це правда, страшна правда!) і скипів:

— Що ти говориш? Наша Дарка — і двійка? Ще щось скажи! Таж як я був перед останньою конференцією («Саме перед пригодою з Мігалаке», — пригадує Дарка), професор Сліпий не знаходив слів для похвали. Правда, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Сліпий, хоч як хвалив її прямолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як «посередньо». Зате з інших предметів, будь ласка: з української — «дуже добре», з природознавства — «дуже добре», з фізкультури (жартує собі татко) — «дуже добре», з німецької — «добре», з латині — «посередньо»… Щось там доня провинилася відносно правил шкільної поведінки у професора Мірчука, і тому тільки «посередньо» з латині… Здається мені, не було ще в журналі оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, — звернувся тато до мами, — що оце наше Дареня всі професори люблять…

Мама відкидає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дарчиного ока.

— Чекай, тату, чекай… Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася з школою… Але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб'ється на відмінницю… А поки що, — робить мама міну малого пустунчика, — тому, що перше свідоцтво без двійки, то ти, татку, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні коньки.

В Дарки починають палати щоки, мов від ляпаса. Так обманювати своїх батьків! Своїх найдорожчих, найкращих від усього під сонцем батьків!

— Ні, мамцику, мені не треба коньків. Справді! Нащо такі видатки? Краще за ці гроші купіть що-небудь Славочці, — намагається полегшити свою совість Дарка.

Мама пригортає щиріше доню до грудей:

— Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це радує маму, що мама має таку розумну дитину, але скажи сама: чи не кортить тобі побігти на лід? А це вже трошечки не личить панні з п'ятого гімназичного сковзатися з хлопчиськами на одній дерев'яній дошці… А щоб ти не думала, що мама тільки Славочкою займається («Як мама вгадала її думки?»), а ти вже в мами нічого не значиш, то ходи зі мною! — Мама тягне Дарку силоміць до другої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудовий, синій, ручної роботи светр, таку саму шапочку, шарфик, навіть і рукавиці…