Повнолітні діти

Вільде Ірина

Від «п» до кінця азбуки вже недалеко. Вчитель дає знак до молитви. Нагороджені і покривджені, всі встають, щоб подякувати богові. Тоді увага всіх падає на Дарку, яка не підводиться з свого місця.

— Що з нею?

Нічого. Не хоче тільки обзиватися ні до кого, ані вставати молитися. Не хоче просто жодного руху. Приходить сам директор. Приходять товаришки з інших класів, але їх зараз же проганяє Мігулів. Усі говорять до Дарки водночас різними голосами. Хочуть обернути Дарчин опір на жарт. Обіцяють щось, але від Дарки так далеко втекла воля до будь-якого руху, що не хочеться навіть сказати їм, щоб залишили її у спокої.

Абсолютно нічого не хочеться. Тоді директор не знаходить іншої ради, як наказати Лідці і Оріховській (Оріховська ж на одній парті з Даркою) на кошти дирекції викликати візника і відвезти Дарку на станцію.

Пані, приваблена гуркотом, що затих перед їх хатою, вибігає до вікна розпанахана й здивована. Бачить, що під'їхали три дівчини, тільки не може зрозуміти, в чому річ. Хто тут хворий, коли всі три зіскочили з дріжок? По тому, як Оріховська хотіла взяти Дарку під руку, пані здогадалася, що тут, напевно, щось з Даркою сталося. Пані вибігає на сходи:

— Панно Дарусю, що сталося?

— Боже мій… нічого не сталося… Маю двійки… двійки маю! — гукає Дарка, затуляючи водночас кулаком вуста, щоб стримати плач, який намагається стогоном прорватися з грудей.

Дарка стає в куток — обличчям до стіни. Вона вся стрясається від сліз, що біжать з очей, мов з гірського джерела.

Пані обнімає Дарку за плечі:

— Заспокойтеся, панно Дарусю, маєте тепер кілька днів вільного… Відпочинете собі коло мамусі… Не ви перша, не ви остання, що несправедливо…

Дарка відриває долоні від своїх підпухлих очей:

— Чого ви, пані, хочете від мене? До жодного дому я не поїду… Ой… прошу залишити мене в спокої… Ніколи… ніколи з таким свідоцтвом я не покажуся мамі на очі… Я не хотіла брехати своїй мамі…

Тут же зараз мусить і Лідка тицьнути своє слово:

— Ви розумієте, мамцю, що ніхто не сподівався, що і Мігулів вліпить їй двійку, — начебто співчуває, але не може при такій нагоді втриматися, щоб не вкусити. — Я не знаю… він завжди такий справедливий, такий уважний, він ніколи ще не дав двійки незаслужено…

Дарка затикає собі пальцями вуха: «Спокою… спокою…»

Годину пізніше заходить до неї Стефко Підгірський: як же це, що вона не їде до Веренчанки? А що ж дома переказати? Нічого? Як нічого? З тим Стефко і від'їздить. Дарка вирішила провести малі канікули у Чернівцях.

Першого дня канікул Дарка встає вранці, як звичайно до школи, одягається і виходить з дому. Ніхто не допитується куди. Коли повертається на обід, господиня, ображена такою сваволею, не питається, звідки Дарка вернулася. Але вже наступного дня опівдні застає Дарка на квартирі татка. Тато, мабуть, тільки що приїхав, бо на шиї мав кашне і не встиг ще чаю допити. Дарку вразило таткове нещасне, почорніле обличчя.

— Татусю! — скрикує Дарка з такою нелукавою радістю, з таким глибоким почуттям у цій радості, що зразу попадає у таткові обійми. Татко схвильований, щось не доказує, тулить Дарку до грудей і обціловує кожне місцечко на тій дурній голові.

— О татусю, — виривається в Дарки з самого серця прихована правда, про яку вона сама не знала, — я так хотіла, щоб ти приїхав! Ніхто інший, тільки татусь!

Дарці не треба багато говорити, бо пані й так уже все розповіла.

Татко від себе хоче ще обов'язково поговорити з директором. Дарка не допитується, про що і як хоче говорити татко з директором. Навіщо це їй знати? Для неї досить

тієї певності, що кожне таткове слово буде сказане для її добра і в її захист.

— Пакуй свої речі, донечко, може, нам вдасться ще сьогодні захопити поїзд.

В Дарки починають тремтіти губи, і вона вже не має сили стримати нового потоку сліз:

— Татусю, як я покажуся на очі мамі з… двома двійками і поведінкою? Що подумає мамця?

Тоді тато, цей лагідний, тихий тато, підіймає голос і починає лаяти Дарку: за кого вважає Дарка свою маму? Хто на світі зуміє краще зрозуміти дитину, як не мама? Мати таку золоту маму, такого ангела, як має Дарка, і сумніватися у великому серці мами? Ой Дарко, Дарко!

Дарка мовчить, засоромлена і дуже щаслива. Не уявляла собі навіть досі, що під її скромною стріхою живе таке казкове щастя. Ніколи не припускала, що тато, цей вічно запрацьований, так рідко коли усміхнений тато, вміє так любити.

Від'їхати того самого дня не вдається, бо татко затримався надовго у директора. Повернувся він від директора дуже стурбований. Почав щось було про те, що до учителів треба чемно ставитися, але згодом, махнувши тільки рукою, тато ні докоряв, ні допитувався більше в Дарки.

Пані була настільки здогадлива, що постелила так, щоб Дарчина отоманка стояла поруч таткового ліжка. Шепталася Дарка з татком аж за північ. Тоді-то й дізналася Дарка, що доброго пана Локуіцу звільнили з роботи. Він, сердега, був упевнений, що його тільки переведуть на інше місце, а тим часом його зовсім звільнили.

— І за що? — хотіла знати Дарка, за що звільняють учителів, бо ж татусь теж належить до цієї братії і йому теж (хоч дома намагаються приховати це перед Даркою, вона дуже добре знає, в чому річ) загрожує подібне горе.

— За те, дитино, що був чесною людиною… От!

Світоньку, невже ж такі часи настали, що немає життя чесним людям на цій землі? І татко, наче для пояснення чи виправдання перед своєю дитиною, що він ще працює, тоді як усіх чесних і порядних людей виганяють з роботи, розповідає таку історію про пана Локуіцу.

На початку цього року, ще до виборів у парламент, приїхали були агенти з партії цараністів і обіцяли людям, якщо вони підуть за цараністами, законтрактувати людські грунти під цукрові буряки на дуже вигідних для людей умовах: завод у Лужанах дає авансом насіння і мінеральні добрива та платить по двадцять леїв за кожен центнер понад норму.

Та люди, вже навчені досвідом, не дуже довіряли представникам урядової партії. Тоді Локуіца поїхав сам до Лужан на переговори. Упевнившись, що воно справді з юридичного боку все в порядку, сам став намовляти людей контрактувати грунти. Багато дехто його послухав. І ось що тепер, після виборів, виявилося: за мінеральні добрива і насіння, яке роздавали більше ніж потрібно було начебто даром, тепер треба платити. Це раз. По-друте, завод у Лужанах погоджується платити людям по двадцять леїв понад прийняту норму при тій умові, що ті буряки будуть селянами привезені аж на завод. Селяни здають уже по нижчій ціні від норми, аби тільки хтось забрав ті буряки в них у Веренчанці, але охочого немає. І от на цю зиму люди залишилися без картоплі, тільки з цукровими буряками. Очевидно, що всі тепер звернулися з претензіями не до уряду, бо ж уряд офіційно не провадив переговори з ними (для цього в нього є свої агенти), а до Локуіци, який намовив їх на цю справу.