Повнолітні діти
Шрифт:
— Не пасує, панно! Що не пасує, то не пасує! Так могло бути, доки я ще дівчиною була, а молодиці тикати все ж не пасує, хоч ви й панна собі… Адіт, я навіть у рідної сестри буду тримати дитину до хреста, аби ми собі викали. Вже кумі ніхто не зможе «ти» говорити.
— І чому тобі так хочеться, щоб усі тебе на «ви» величали? Хіба ти від цього іншою станеш?
— Як це «чому»? — піднесла голос Санда, і її обличчя загострилося. — Ви ще питаєте? А гонор? Кожна віддана жінка повинна мати гонор. Чекайте, як віддастеся самі, то будете знати.
— Я ніколи не вийду заміж.
— Е, чому не вийдете? Знайдеться такий, що й вас
Дарка така приголомшена незвичайною поведінкою Санди, що вже й віно перестало її цікавити, але як Санді дуже хочеться похвалитися перед панною своїм приданим, то вже хай…
З відчиненої скрині вдаряє задух залежаного полотна, непровітрюваних кожухів і начебто запахом ладану чи воску.
Санда з побожністю виймає й показує Дарці пожовтілі від довгого лежання сорочки, вишивані важким чорно-червоним візерунком, жовті чоботи з барвистими китицями, горботки [43] , вишиті парчевою ниткою, довгі, на кілька метрів, крайки [44] , рушники на голову про неділю, сувій жовтувато-білого лляного полотна.
43
Запаски, спідниці.
44
Ткані жіночі пояси.
Дарка оглядала те без великого зацікавлення, хвалила З чемністю (все ще не могла позбутися важкого враження від цієї зустрічі), а потім щось пригадала:
— Сандо, слухай, Сандо, та що ти мені голову морочиш! Таж це не твоє віно, а твоєї мами. Ти думаєш, що я вже така дурна й не бачу, яке все це злежане. Аж тхне плісиною. Чому ти так робиш, Сандо? Це не твоє, а твоєї мами, правда?
Санда й не думала заперечувати.
— Аякже ж! Було колись мамине, а тепер моє, бо більше дівчат уже в нас нема.
— А нового мама тобі нічого не справила?
— А звідки було взяти, панно, те нове? Не штука говорити. Хвалити бога, що ще й так. Мама дістали це віно ще від своєї мами…
— А доносиш його аж ти. Я хотіла б бачити, як ти нарядишся в неділю до церкви.
— Бог з вами, панно! А хто б його носив? Нехай лежить. Ану ж бог дасть мені дівчат, звідки я їм віно візьму?
— Ага, а твоя дочка теж не одягатиме цього вбрання і держатиме для своєї дочки, так?.. — з сумом уважила Дарка.
— А що робити, панно? Що робити, панно, коли на гроші стає щораз тісніше?
Так, на це питання не легко було знайти відповідь. І невже ж справді немає іншого виходу, тільки миритися з обставинами, які б вони не були?
Невже ж ця молода, з здоровими руками дівчина дійсно не має надії, не має віри в те, що її життя може бути світлішим від того, що його мали її мати й баба? Невже ж вона справді не очікує нічого більше від своєї молодості, ніж мати вдосталь хліба й картоплі?
І на хвилину Дарці стало не тільки соромно за Санду, але й відчула жалість до неї. Жаль, жаль, що людина у сімнадцять років думає про речі, які потрібні їй будуть у старості.
Мав рацію, ох, як мав рацію домнул Локуіца, коли говорив, що теперішній суспільний лад не тільки винищує людей матеріально, але й розкладає їх морально, вбиває в них
— Таж ці горботки та кожухи розлізуться від довгого лежання, Сандо, а ти їх зберігаєш для своїх внуків!
Санда обережно, начебто воно справді могло розлізтися в її руках, складала назад своє майно до скрині.
— А най розлізеться, — сказала байдуже, — це й так не до ношення… Це так, аби у скрині лежало. Хоч трапляється таке, що нема в жінки дочок, а лише самі сини… Або буває бездітна. Тоді така вже не тримає, а зношує все за життя, вже й ховають її в тім…
— Скажи, Сандо, тепер, відколи ти пішла заміж, легше тобі живеться?
— Ая, — сумно промовила Санда, — легше! Вже бодай хоч мами не потребую слухати…
— А чому це ти тепер мами можеш не слухати?
— А, бо мої мама не мають права до мене, відколи я віддана. Що інше, панно, якби я до свекрухи пристала: чоловікова мама мають наді мною право, а моїм тепер зась до мене.
— А я цього не знала. Мені здавалося, що рідна мама завжди…
— Не завжди, панно. Рідна мама від колиски до вінця, а свекруха й чоловік — до кінця.
— А любить він бодай тебе, Сандо?
— А нащо мені його любов? Богу дякувати, що не дуже любить. А то б не витримала, якби раз у раз ліз цілуватися своїм слинявим писком. Любов, панно, дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо. Аби-сте запам'ятали собі це.
Дарка подивилася на Санду, очі їх зустрілись, і на коротку мить здалося Дарці, що Санда не випадково радить їй запам'ятати собі цю істину. Але ж ні, Санда не могла знати, що в Дарки попсувалися відносини з Данком. Все ж таки варто запам'ятати собі ці слова. «Любов дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо».
На прощання Дарка поцілувала здивовану Санду в щоку. Був це вияв вдячності Санді за щось, чого та й не підозрівала.
Картопля, яка отруїла Дарці зимові канікули, ще й тепер примарою звисала над Веренчанкою.
Наступило літо. Налились уже вишні. На зрубі за селом рясніло від суниць. На толоці появилися печериці. Сама природа без старань людських рук поспішала на допомогу голодуючому селу; але люди хотіли тільки картоплі. Не могли дочекатися Івана Купала, тобто сьомого липня, коли, за старими неписаними законами, можна було без гріха порпатися в землі, шукаючи молоду картоплю. Очевидно, сьоме липня могло стосуватися тільки до ранньої картоплі, «американки», яку, до речі, крім отця Підгірського і війта, мало хто посадив цього року. Але яке діло було людям до цього! Більшість з них грішили давно вже, вириваючи з землі картоплини, в зозулине яйце завбільшки.
Татко болісно переживав: що буде далі? Попідривають корінці у молодих, ще не досить зміцнілих кущів, і врожай буде катастрофічний. А тут з цього врожаю треба віддати те, що позичали на садіння, прогодувати себе й худобу цілий рік і зробити запас на чергову весну.
Татко старався вмовити людей, як міг, але його слово мало значило для голодуючих. Їх небагато цікавило майбутнє: що буде, те й буде! Вони знали, що роблять погано, але не знаходили в собі сили волі.
Отець Підгірський виголосив проповідь про картоплю. Посилаючись на тільки йому відомі цитати з святого письма, він зумів довести, що їсти недоспілу картоплю — це не тільки шкідливо для здоров'я, але й великий гріх божий. Існує ж притча про суперечку чоловіка з чортом, якого чоловік перехитрив саме на картоплі.