Повнолітні діти
Шрифт:
Дарка соромилася признатися, що Орися ще й досі не була в неї. Зрештою, для Лялі це питання не було найголовнішим. Орися була в цьому випадку тільки зачіпка. Ляля згадала Орисю, щоб мати привід спитати про Стефка.
— А Стеф? Як же ж Стеф поживає? Я така свинка: ні разу не написала до нього. О, не тому, що я не хотіла, гот бегіте! [46] Навпаки, мені дуже хотілося написати йому гарного листа, але знаєте, як це буває? Приходиш додому пізно, втомлена уроками, й думаєш: завтра вже обов'язково напишу йому. А завтра знову уроки, вправи, і знову втомляєшся, і знову говориш собі: завтра вже обов'язково напишу… І те саме. Він не гнівається на мене, як ви думаєте?
46
Боронь боже! (Нім.)
—
— А так-так… Смішно так вийшло…
— Чому смішно?
— Він написав відкритку по-українському, а мої дядьки (чи не диваки?) подумали, що вона написана по-турецькому.
«Що за дурниці! — хмурить Дарка свої брови. — І що за ідіоти ті її дядьки з Відня!»
В міру того, як вони наближаються до приходства, в Дарки спадає зацікавлення щебетанням Лялі. Гостре усвідомлення, що вона незабаром зустрінеться з Данком, наче паралізує її.
Перша радість від того, що він взагалі у Веренчанці, поволі поступається пекучому питанню: як він її зустріне? Адже всі, в тому числі й Ляля, знають ще з минулого року, що Данко й Дарка симпатизували одне одному. Але ніхто, крім одного Стефка, якому нема діла до чужих справ, не знає, що Данко проміняв (так-так, треба мати відвагу називати речі своїми іменами) її на Лучіку Джорджеску, дочку поліцейського префекта.
Для Дарки це не тільки біль, але й сором, може, навіть сильніший за біль. І от тепер Дарчин сором повинен вийти наверх. І всі тепер знатимуть, що Дарку покинули. Чи може бути більший сором для дівчини? Вона ладна була (на жаль, і це вже було пізно) домовитися з Данком, щоб він на людях, бодай на перших порах, тримався так, щоб ніхто не здогадався, що поміж ними стався розрив. Як же тепер розуміла вона ту дівчину, що просила в козака:
Ой чи сватай, чи не сватай, аби не цурався, щоб та слава не пропала, що ти женихався…Ось вже й знайомі ясени біля воріт приходства.
Розлогий низький будинок з білими глиняними колонами війнув на Дарку спогадами дитинства: ось де народжувались і розпливались у небуття її й Орисьчині дитячі, а потім перші дівочі мрії…
Просторе, незвичайно чисто утримуване подвір'я рябіло від кінської ромашки. Усі вікна у приходстві були відчинені і завішані зеленкуватими сітками від мух.
Орися, очевидно, вгледіла їх у вікно, бо вибігла назустріч.
«От як воно, — подумала Дарка, — знала від Стефка, що я вже давно у Веренчанці, а не прийшла перша. Чекала, пані, поки я прийду сама…»
Орися кинулася вітатися спершу до Лялі. Може, так і годилося. Все ж таки Дарка була своя, а ця як-не-як гостя у нашому селі.
Дарка не могла опам'ятатися від зміни, що сталася з Ориською. Її колись смугляве, як у циганочки, лице було тепер біле, мов алебастр. На цьому штучно вибіленому лиці смолясто-чорні брови робили неприємне враження. Лице здавалася маскою. Вії були майстерно доточені (як — цього Дарка не могла навіть збагнути!). Нігті на руках (на ногах, може, теж!) були розмальовані в фіолетовий колір. До того ж сама Орися набрала безліч манер, які раніше не помічалися за нею. Почала, наприклад, говорити з неприродним пафосом, надаючи звичайним словам таємничого значення, або намагалася вимовляти українські слова з підкресленим іноземним акцентом.
— Чому ти не показувалася, Дарко?
— Я ж не знала, що ти вже приїхала, а ти знала, що я вже у Веренчанці.
Ориська проковтнула це зауваження. Схопила Лялю за талію і, як молоду, повела її у двір. Дарка пішла за ними слідом. Стежка була завузька для трьох. Вони зупиняються через кілька кроків. Їм є що розповісти одна одній.
Тільки Ляля почне про своє життя у Відні, Ориська тут же перебиває її й починає про чуда в Гіцах.
— Там на м'ясниці, дівчата, не стихають бали. Відгуляли бал у клубі офіцерів, а тут уже запрошують у клуб прикордонників. Ще не відпочили після цього балу, а вже чекає запрошення на бал до товариства пожежників.
— Матер дольороза [47] , і ви встигаєте побувати на всіх балах?
Ляля, хоч і приїхала з столичного міста, мусить визнати, що Відень меркне перед тими якимись Гіцами.
Орися манірно повертає голову то в один, то в другий бік:
— Ах, хіба можна встигнути на кожний? По-перше, ученицям гімназії заборонено офіційно прилюдно бувати на балах, хоч, треба віддати справедливість, учні у нас, у Гіцах, користуються куди
47
Скорботна мати, матір божа (рум.).
«Але ж, — боронить Дарка в думках Лялю, — це вже явне перебільшення. Не може бути, щоб Ляля виглядала, як служниця. Це вже хай вона розповідає своїй бабці!»
— Ми тут, на Буковині, все дотримуємося одного тону, — торочить далі Ориська, — як вогню, боїмося мішанини кольорів. А ви б, дівчата, бачили, як сміливі у виборі фасону і комбінації кольорів румунські дами! Вони гребують однотонністю, бо вона здається скучною для їхнього гарячого темпераменту. Румунська дама, не задумуючись, одягне до червоного пальта зелений берет, а до того ж фіолетову сумочку і такі ж рукавички. Або до яскраво-червоної сукні — жовту, як шафран, пелерину й червоні туфлі. А як там високо стоїть косметика! Ви подивіться на моє лице! Більше я вам нічого не скажу… А що ви скажете, дівчата, про мої вії? Ти, Дарко, мабуть, думаєш, що вони штучно надточені. Так? Нічого подібного. Прошу доторкнутися пальцем до них, і переконаєшся сама: природні! Змащувала такою олійкою, про яку — ти вмреш — не знатимеш!.. А яке там умеблювання! Хай сховаються перед ними у землю всі наші їдальні, спальні і салони, разом взяті! Там покої обставлені зовсім за східною модою. Немає в кімнатах ні крісел, ні ліжок, а тільки вздовж стін вузькі довгі тахти, настелені килимами, так званими скорцами. І взагалі там хати всередині вистелені килимами, як футляри. Вікна і вдень і вночі як літом, так і зимою задрапіровані важкими, темними, сріблом шитими шовковими завісами. І це непогано. Влітку вони оберігають від спеки, а взимку — від холоду. А які там мужчини! Там чоловіки нарівні з жінками вживають косметику і дбають про свій вигляд! Чоловіки там зовсім не соромляться відвідувати косметичні салони, робити собі масажі — там це прийнято. Там усі чоловіки ходять з полірованими нігтями, а дехто з молодших навіть злегка підфарбовує собі губи, але нікому навіть і на думку не спаде дивуватися з цього приводу. В нас, на Буковині, люди подуріли на сонячному загарі і всі ходять чорні, як чорти, а в Гіцах — ні! Там жінки ревниво оберігають свою шкіру. Там усі хочуть бути білими, може, тому, що з природи смагляві. В Гіцах, наприклад, дами взагалі вдень не показуються на вулиці…
— А що вони роблять цілими днями? — спитала Дарка. Їй вже почало впливати на нерви Орисьчине базікання.
— Сплять або мають діло з модистками та косметичками…
— А чого ж вони вдень сплять?
— А тому, що пізно ідуть спати. Як ти все ж таки не розумієш, Дарко! Там жінки нарівні з чоловіками ходять пити вино… А як там розуміють кохання! Куди, куди нашим буковинським волам до тамтешніх кавалерів! Там, панно Лялю, буває таке, що й стріляються з-за кохання…
Зелені Лялині очі розширюються, розширюються.
— Ох! На смерть стріляються?
— Так, іноді доходить навіть до смертельних випадків. Там не вважається мужчина за мужчину, якщо він ні разу в своєму житті не стрілявся за жінку. А який там милий звичай співати серенади! Якщо у тебе, для прикладу, завелася симпатія, то він обов'язково повинен співати тобі серенади. Коли ти його справді любиш і хочеш, щоб він знав про це, то ти відчиняєш вікно й особисто дякуєш за спів (може бути й оркестр). Коли ж ти, навпаки, хочеш підкреслити своє байдуже ставлення до нього, то не відчиняєш вікна, тільки запалюєш сірник у хаті (а серенада відбувається вночі) на знак, що ти вдома. Або щоб там кавалер прийшов до дівчини без роз чи бонбоньєрки з шоколадом? Ніколи в світі!