Повнолітні діти
Шрифт:
А чи дорогі парафіяни знають, що лобода, наприклад, удвоє, утроє корисніша для організму, ніж бульба, яка, крім крохмалю й води, не має нічого більше в собі? А чому б і нам не спробувати перебитися цей час лободою, зрозуміло, відповідно приправленою і заправленою?
Коли о. Підгірський сказав це, в церкві сталося щось небувале. Чийсь дзвінкий, молодецький голос крикнув на цілу церкву:
— Ми вже пробували лободу, тепер, отче, на вас черга!
Орисин тато побілів, аж губи пожовкли, проте не перервав проповіді, лише повернув її в інший бік.
Усю неділю й понеділок у селі тільки й було розмови, що про
Татко ніби співчував о. Підгірському з приводу цієї неприємності, але Дарка добре бачила, як він нишком радів.
Якось пополудні Дарка в саду підв'язувала жоржини до тичок, коли помітила, що городами навпростець поміж соняшниками наближається якась жіноча постать уся в білому. Спочатку Дарка подумала, що це дочка орендаря, Еті, яка теж вчилася в Чернівцях й іноді заходила до Поповичів позичити книжки. Дарка покинула роботу і побігла назустріч гості. Але це була не Еті, а Данкова сестра Ляля.
Ляля анітрішечки не змінилася за цей рік, лише нова зачіска з буклями на вухах і модне віденське плаття робили її невпізнанною на перший погляд.
Спочатку подумала, що Ляля прийшла з доручення Данка. Ця думка видалася Дарці такою правдоподібною, що їй аж дихання забило.
Не в силі вимовити слова, Дарка вдала, що любується туалетом Лялі. Воно й справді було чим полюбуватися: поверх рожевого шовку було накинуте елегантне платтячко-пінка, на ногах білі панчішки, білі полотняні туфлі з бантиками, на руках білі нитяні рукавички і до того ж сумочка з білого бісеру, ширококрисий, теж білий, солом'яний капелюх з рожевим бантом і в'язочкою блискучих, ніби справді природних черешень збоку.
Ніхто-ніхто у Веренчанці не одягався так пишно. Ніхто з місцевої інтелігенції не надягав у селі капелюха, і тому Ляля здалася Дарці не живою людиною, а примарою, яка зійшла з журналу мод.
Легко можна уявити, як почувала себе Дарка перед цією великоміською дамою: боса, у заяложеній перкалевій сукеночці, яку вона одягла на себе спеціально для городніх робіт.
— Дарцю, як ся маємо? — Ляля схопила Дарку за руки й притягла її до своїх напахчених грудей. — Як ви виросли за цей рік!
На Дарку війнуло запахом дикого горошку. Подібність Лялі з Данком була така велика, що Дарці чомусь аж боляче стало. Тепер уже не думала, що Ляля навідалася до неї, як посол від Данка.
Боже ти мій, ті самі довгасті, оксамитові, зелені, як ніжний молодий мох, очі, що і в нього, той самий довгастий, породистий ніс, ті самі чіткі, тонкі губи.
Дарка стояла розгублена, до сліз схвильована подібністю між братом і сестрою, не знаючи, що казати, що робити.
Та цим разом бабця виявилася справжнім дипломатом. Заговтала Лялю Славочкою («Ану покажи, де носик? А де очко?»), а Дарці моргнула, щоб та привела себе в порядок.
Не було часу митися, і Дарка одягла туфлі на запорошені ноги, нашвидкуруч перемінила плаття, провела декілька раз щіткою по косах і, на ходу обчищаючи нігті від глини, знову з'явилася в садку.
Ляля була настільки добре вихованою, що не помічала ні Дарчиних запорошених ніг, ні не зовсім чистих рук.
По-українському Ляля говорила слабо і до того ж з виразним іноземним акцентом, але не це вражало в ній. Навпаки, додавало своєрідної привабливості. В неї збереглася давня манера розмовляти, жестикулюючи і сміючись при тому. Вона, як і минулого року, любила питати і відповідати
— Я не можу, а ви можете? Я не можу жити, як… ну, як це називається? Така мала хата, де живуть монахи?
— Келія…
— О… о… я не можу жити, як у келії… без людей… без руху… шуму… У Відні ми щосуботи ходили на концерт. Без грошей… як студенти музичної школи. Тут я вже дві суботи без концерту… Не можна так довше, чи не правда? Ми мусимо самі концерт робити. Ви на якому інструменті граєте?
Безперечно, це було б мило з боку Лялі, яка запідозрила Дарку, що та грає на інструменті, коли б не те, що Ляля забула минулорічну історію з музикальністю Дарки.
На щастя, Ляля тут же перескочила на іншу тему:
— Моя мама привезла мене на село пити молоко від кози. Щоб я себе поправила добре за канікули. Вона, бідна, не розуміє, що мене може поправити не молоко, а товариство… рух… шум. Я кажу до Данка: робім щось бо я здурію…
«А, він вже у Веренчанці, — загорілася свічечка в Дарчиному серці й відразу ж освітила всі її думки, всі почуття, — він уже тут…»
— Я кажу Данкові: ти збирай парубків, — але, вловивши усмішку на губах у Дарки, весело засміялася: — Ой… ой… певне, щось не так сказала? Як має бути правильно? Як сказати по-літературному на нежонатого чоловіка? «Парубок», ні? Не добре? Треба казати «панич»?
— Ні, просто «хлопець».
— А «парубок» чому ні? «Парубок» — це кавалер, так?
— Так, але це переважно стосується сільських хлопців…
— Ага, розумію… розумію! А мені подобається слово «парубок»… Воно таке солідне. Я кажу Данкові: або робім театр, або концерт, або ходім на прогулянку. Де тут можна організувати прогулянку? Що тут є таке… над… надзвичайне? Нема нічого? Ах, це нітрішки не шкодить! Ми зробимо його, як нема. Ви знаєте, що ми можемо зробити? Ми можемо… сказати… що на тому місці, наприклад, колись давно був бій між нашими князями і турками. А хіба що? Мало тут всяких боїв було? Ха-ха-ха! Байдуже, чи там був у дійсності, чи не був бій. Я взагалі ніскільки не вірю історикам… Грундзахе [45] , аби ми мали причину вибратися на прогулянку за село… Я чула, подумайте собі, що панна Софі вийшла заміж… Жаль, жаль… така мила панна — і раптом заміж… Ви не вважаєте, що це трішки смішно: виходить заміж? Ви подумайте: раптом міняти своє прізвище, чужій дамі говорити «мамо», чужому добродієві — «тату». Ха-ха-ха! І взагалі це просто смішно! Ну, ви одягайтесь, і підемо до Підгірських.
45
Головна справа (нім.).
Дарці кров ударила в голову. Як же їй ще одягатися, коли вона вже нарядилася до виходу? Ляля зрозуміла, що пальнула нетактовність, і вмить виправила її:
— Це я тільки так кажу, щоб з себе посміятися… Бо ви одягнені якраз стильно, так, як кожна елегантна дама повинна одягатись у селі. Це я, ох і роззява… Добре я сказала «роззява»? Так треба казати? Роззява з мене, я ж не подумала, що Веренчанка — це не Відень… І дивіться, які сміхи я з себе зробила. Ще й капелюх наділа на голову, ха-ха-ха… Фу! — вона скинула капелюх з голови й повісила його за гумку на руку, ніби кошичок. — А як же ж там Орися?