Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Ми забули про справу, моя пані, — мовив він. — Ось ваша платня за місяць від парафії.
Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.
— Щось я тут плям понаставляла, — сказала дитяча наглядачка, — але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.
Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.
— Благослови їх, крихіток, господи! — палко відповіла
— Невже цей хлопець і досі не одужав? — спитав містер Бамбл.
Місіс Менн похитала головою.
— Цей ваш Дік — зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина, — роздратовано сказав містер Бамбл. — Де він?
— Зараз я його приведу, сер, — відповіла місіс Менн. — Діку, йди-но сюди!
Незабаром Діка знайшли. Місіс Менн сяк-так умила його під краном і обтерла подолом халата, після чого привела хлопця перед грізні очі бідла.
Хлопчик був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали. Жалюгідні парафіяльні лахи — парадний мундир його убозтва — висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.
Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.
— Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! — гримнула на нього місіс Менн.
Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.
— Що з тобою, парафіяльний Діку? — спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.
— Нічого, сер, — ледь чутно відповів хлопчик.
— Ще б пак! — вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом. — Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!
— Мені б тільки хотілось… — затинаючись, почав хлопчик.
— Отакої! — скрикнула місіс Менн. — Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий…
— Тихо, місіс Менн, тихо! — спинив її бідл владним помахом руки. — То чого б ви хотіли, сер?
— Я б хотів, — затинаючись, провадив хлопчик, — щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.
— Що верзе цей хлопчисько? — вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ. — Нащо тобі все це?
— Я хотів би, — відповів хлопчик, — залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому, — палко провадив хлопчик, стискаючи рученята, — що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного.
Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:
— Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!
— Просто в голову не вкладається, сер! — вигукнула місіс Менн, здіймаючи руки й злостиво дивлячись на Діка. — Я зроду не бачила такого запеклого малого негідника!
— Відведіть його геть, — звелів містер Бамбл. — Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.
— Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? — жалібно заскиглила місіс Менн.
— Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ, — запевнив її містер Бамбл. — А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.
Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.
Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.
Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи — невдоволеність і невдячність, — розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:
«П'ять гіней винагороди.
Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім'я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення».
Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з'явився і зник, а в кінці наводились ім'я й адреса містера Браунлоу.
Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п'ять хвилин він уже поспішав до Пентонвілу, від хвилювання — нечувана річ! — не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою.
— Містер Браунлоу вдома? — спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.