Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Ну, гаразд, — мовив Пройда, повертаючись до суті справи, як і належало фахівцеві, що над усе ставить ділові інтереси. — Все це не стосується нашого шмаркача.

— Аж ніяк, — погодився Чарлі. — Олівере, чому б тобі не послухатися Фейгіна?

— І не збити собі зразу ж капітал? — додав, усміхаючись, Пройда.

— А там вийти у відставку й зажити по-панському? Я й сам так зроблю після дощику в четвер, коли рак свисне, — сказав Чарлі Бейтс.

— Мені це не подобається, — несміливо відповів Олівер. — Я… я б радше пішов звідси. Мені хочеться, щоб мене відпустили.

— А от Фейгінові

тебе відпускати не хочеться! — відказав Чарлі.

Олівер добре це знав, але, боячись висловлюватися одвертіше, він тільки зітхнув і знову взявся до черевиків.

— Ти хочеш піти! — вигукнув Пройда. — Де ж твоя совість? Невже тобі не соромно? Виходить, — ти хочеш сісти на шию своїм друзям?

— Казна-що! — обурився юний Бейтс, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх у шафу. — Ну й підлота, просто підлота!

— Не розумію, як так можна! — гидливо мовив Пройда.

— А кидати друзів напризволяще — можна? — осміхнувся Олівер. — Та ще й знаючи, що ти нашкодив, а перепаде їм?

— Ми те зробили заради Фейгіна, — відмахнувся люлькою Пройда. — Фараони знають, що ми з ним заодно, і якби ми тоді не дременули, то підвели б його. Через то ми й дали драла, правда ж, Чарлі?

Юний Бейтс кивнув головою й хотів був щось додати, але тут йому раптом пригадалось, як Олівер тікав, і він зареготав так, що похлинувся димом і хвилин п'ять по тому відкашлювався й тупотів ногами.

— Дивись! — мовив Пройда, виймаючи з кишені повну жменю шилінгів та півпенсів. — Ось як треба жити! Хіба не однаково, звідки вони беруться? На, бери — там, де я їх дістаю, вони не переводяться! Що, не хочеш? Ех ти, йолопе!

— Він дограється, правда ж, Олівере? — озвався Чарлі Бейтс. — Дограється до того, що його замотузять!

— А що це значить? — спитав Олівер.

— Ось що, старий, дивись, — відповів Чарлі.

Він підняв догори один кінець своєї нашийної хустки, схилив набік голову і видав крізь зуби якийсь дивний звук, пояснюючи цією жвавою пантомімою, що «замоту-зити» означає те саме, що й «повісити».

— Тепер зрозумів? — сказав Чарлі. — Глянь, Джеку, як він вирячив баньки! Зроду не бачив такого дивака, він мене уморить, їй-бо, уморить! — Юний Чарлі Бейтс знову зареготався так, що аж сльози з очей потекли.

— Тебе погано виховано, Олівере, — зауважив Пройда, задоволено оглядаючи свої до блиску начищені черевики. — Але Фейгін зробить з тебе людину, якщо, звісно, ти не станеш першим, об кого він обламає зуби. Послухайся мене, не марнуй часу й берися до роботи, бо цього ремесла тобі однаково не минути.

Юний Бейтс підкріпив цю пораду власними напученнями, а коли їх було вичерпано, він та його приятель містер Докінс почали змальовувати, не шкодуючи барв, усі принади свого життя, всіляко натякаючи Оліверові, що йому ж таки краще буде, якщо він постарається негайно запобігти ласки у Фейгіна в той спосіб, до якого вдавалися колись вони самі.

— І затям собі, Ноллі, — сказав Пройда, почувши, що старий відмикає двері, — якщо не ти щипатимеш витирачки й цокалки…

— Якого біса говорити з ним по-людському, — перебив його юний Бейтс. — Він же тебе не розуміє.

— Якщо не ти крастимеш носові хустки й годинники, — переклав Пройда, пристосовуючи свою

мову до Оліверового рівня, — то їх крастиме хтось інший. Тому, хто з ними розпрощається, все одно краще не буде, й тобі краще не буде; краще буде тільки тому, хто їх поцупить. А ти ж маєш на них таке саме право, як він!

— Чудово сказано! — вигукнув єврей, який непомітно для Олівера ввійшов до кімнати. — Вся суть у цьому, дорогесенький, вся суть, можеш повірити Пройді на слово. Ха-ха~ха! Він знає всі тонкощі свого ремесла.

Старий задоволено потирав руки й хихотів, вихваляючи мудрість Пройди й тішачись здібностями свого учня.

На цьому, однак, розмова урвалась, бо разом з Фейгіном прийшли міс Бетсі й незнайомий Оліверові джентльмен, якого Пройда назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, щоб запевнити юну леді в своїх ніжних почуттях.

Містер Чітлінг був старший за Пройду — мабуть, йому минав уже вісімнадцятий рік, — але ставився він до цього юного джентльмена з певною шанобливістю, яка свідчила про те, що він вважає Пройду і кмітливішим, і вправнішим за себе. Містер Чітлінг мав маленькі блискучі очиці й рябе обличчя; убрання його складалось із хутряної шапки, темної плисової куртки, засмальцьованих бумазейних штанів і фартуха. Правду кажучи, вигляд у нього був пожмаканий, але він вибачився за це перед товариством, пояснивши, що його «строк» скінчився ляше годину тому: шість останніх тижнів він ходив в уніформі й через те не міг приділити уваги своєму гардеробові. З видимим обуренням містер Чітлінг додав, що новий спосіб дезинфекції речей обкурюванням геть суперечить конституції, бо в одязі пропалюють дірки, а скаржитися нема на кого — хіба що на міські власті! Те сама стосувалось і примусової стрижки, цього просто-таки кричущого порушення закону. Свою промову містер Чітлінг завершив заявою, що протягом клятих сорока двох днів він знемагав, не маючи в роті й краплини, і нехай вій лусне, якщо язик його не присох до горлянки.

— Як ти гадаєш, Олівере, звідки прийшов цей джентльмен? — спитав, посміхаючись, Фейгін, поки хлопці діставали й ставили на стіл повну пляшку.

— Н-не знаю, сер, — відповів Олівер.

— Хто це такий? — спитав Том Чітлінг, міряючи його зневажливим поглядом.

— Це, дорогесенький, один з моїх юних друзів, — відповів єврей.

— Тоді йому пощастило, — сказав парубок, промовисто глянувши на Фейгіна. — Не суши собі голову над тим, звідки я прийшов, хлопче. Закладаюся на крону, незабаром ти й сам туди потрапиш!

Цей жарт розсмішив хлопців. Ще трохи позмагавшись у дотепах на цю тему, вони стиха обмінялися кількома словами з Фейгіном і пішли.

Новий гість пошептався з Фейгіном у кутку, а тоді вони присунули стільці до каміна, і старий, звелівши Оліверові підсісти ближче, завів мову про те, що, на його думку, мало найбільше зацікавити слухачів, — тобто про великі переваги злодійського ремесла, про спритність Пройди, веселу вдачу Чарлі Бейтса і свою власну щедрість. Нарешті Фейгін набалакався до знемоги, та й містер Чітлінг зовсім знеміг, бо ніщо так не виснажує, як один-два тижні у виправному будинку, не кажучи вже про шість. Товариство явно потребувало спочинку, тож міс Бетсі попрощалась і пішла.