Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Ніколи, — холодно відповів Сайкс.

— Ніколи не впораємо? — вигукнув єврей, відкидаючись на спинку стільця.

— Так, ніколи, — кивнув Сайкс. — Принаймні так, як ми намірялись, у нас не вийде.

— Значить, ви намірялися не так, як слід, — аж зблід від злості Фейгін. — І не переч мені!

— А хто ти такий, що тобі й перечити не можна? — визвірився Сайкс. — Так от, щоб ти знав: Тобі Крекіт уже третій тиждень там вештається, а ще й досі нікого із слуг не намовив.

— Невже

ти хочеш сказати, Білле, — спитав єврей, лагіднішаючи в міру того, як грабіжник розпалювався, — що бодай одного з двох слуг не можна перетягти на наш бік?

— Саме це я й кажу, — відповів Сайкс. — Вони служать у тієї старої вже двадцять років, і якби ти їм давав навіть п'ятсот фунтів, вони б однаково не погодилися.

— Ну, а жінки, голубе, невже їх теж не вдасться переманити? — спитав єврей.

— Так, не вдасться, — відказав Сайкс

— Навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт? — недовірливо спитав єврей. — Ти ж знаєш, що за народ ці жінки, Білле.

— Атож, навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт, — відповів Сайкс. — Він каже, що весь час походжав коло того будинку в канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, — і все надаремно.

— То треба було перейти на вуса й кавалерійські бриджі, голубе, — зауважив старий.

— Він і перейшов, та тільки це теж нічого не дало, — відповів Сайкс.

Прикро вражений, Фейгін на кілька хвилин замислився, уткнувшись підборіддям у груди, а тоді підвів голову, глибоко зітхнув і сказав, що коли Тобі Крекіт не бреше, то з цього діла справді вийшов пшик.

— Охо-хо, — мовив він, опускаючи руки на коліна, — досадно все ж таки втрачати таке багатство, коли до нього, здавалося, вже рукою подати.

— Атож, — погодився містер Сайкс. — Не пощастило.

Запала довга мовчанка. Старий поринув у глибоку задуму, і зморшкувате бридке обличчя його набуло воістину сатанинського виразу. Сайкс раз у раз скоса поглядав на нього, а Ненсі, видно, боячись роздратувати грабіжника, сиділа, втупившись очима у вогонь, і ні словом, ні порухом не виказувала своєї присутності.

— Фейгіне, — раптом порушив гнітючу тишу Сайкс, — ти б накинув півсотні золотих, якби ми облагодили це діло без слуг?

— Певна річ, — пожвавився старий.

— То згода? — спитав Сайкс.

— Так-так, згода, голубе, — закивав головою єврей; очі в нього заблищали, м'язи обличчя засіпалися від хвилювання.

— Тоді, — сказав Сайкс, досить зневажливо відштовхуючи простягнуту руку Фейгіна, — це можна зробити хоч завтра. Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і перевірили всі двері й віконниці. Вони там замикаються на ніч, мов у в'язниці, але в одному місці все ж таки можна залізти досередини так, що жодна жива душа не почує.

— Де саме, Білле? — збуджено спитав

єврей.

— Значить, так. Треба перейти моріжок… — пошепки почав Сайкс.

— Ну, і… — нетерпляче підхопив старий, витягнувши шию й вирячивши очі так, що вони в нього мало не повилазили.

Сайкс гмукнув і замовк, бо в цю мить дівчина, яка досі сиділа нерухомо, повернулась і ледь помітно кивнула головою на Фейгіна.

— То вже байдуже, де саме, — нарешті сказав він. — Без мене ти, звісно, цього не впораєш, але з тобою, хитрюгою, треба бути насторожі.

— Як знаєш, голубе, як знаєш, — відповів єврей. — Ви з Тобі самотужки обійдетеся чи потрібна якась підмога?

— Підмога? Нам потрібні тільки свердла і хлопчик. Свердла ми маємо, а от хлопчика ти для нас підбери.

— Хлопчика! — вигукнув єврей. — Отже, йдеться про кватирку?

— Не твоє діло, — відказав Сайкс. — Мені потрібен хлопчик, і до того ж щуплявий. Господи! — замислено провадив він. — Якби ж мені зараз отого малюка, синочка сажотруса Неда! Нед навмисне тримав його надголодь, щоб він лишався малим, і здавав у найми нашому братові.

Але батька запроторили за грати, а хлопця забрало Товариство перевиховання малолітніх злочинців, позбавило його ремесла і доброго заробітку, навчило читати й писати, і хто він тепер? Нікчемний підмайстер! От що вони з нами роблять! — вигукнув Сайкс, дедалі більше переймаючись праведним гнівом. — Ось що вони з нами роблять! Якби їм вистачало грошей (дякувати богові, що не вистачає!), нам для нашого ремесла за рік-два не лишилося б і півдесятка хлопців.

— Свята правда, — погодився старий, який тим часом думав про своє і почув лише останню фразу. — Білле!

— Ну, чого тобі ще? — спитав Сайкс.

Єврей кивнув на Ненсі, яка все ще сиділа, дивлячись у вогонь; то був натяк, що треба говорити без неї. Сайкс нетерпляче знизав плечима — мовляв, зайва обережність, — але підкорився й попросив Ненсі збігати по пиво.

— Тобі пива не треба, — відповіла Ненсі, згортаючи руки й усім своїм виглядом показуючи, що не думає підводитись.

— А я кажу, треба! — гримнув Сайкс.

— Дурниці, — спокійно відказала дівчина. — Нехай він говорить. Я все одно знаю, що він скаже, Білле. Тож нехай не боїться.

Фейгін усе ще вагався. Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.

— Невже ти боїшся дівки, Фейгіне? — спитав він нарешті. — Тю! Ти ж знаєш її як облуплену, вона ж своя! Вже хто-хто, а вона вміє тримати язика за зубами. Правда, Ненсі?

— Ще б пак, — відповіла юна леді, підсунувшись ближче до столу і спершись на нього ліктями.

— Ну, звісно, звісно, дорогесенька, я це знаю, але… — І старий знову затнувся.

— Але що? — спитав Сайкс.