Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:

— Не знаю. А хто ви такий?

Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім'я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.

— Заходьте, заходьте! — задихано вигукнула старенька. — Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!

Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка,

що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.

Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за столом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:

— Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з'їсти, якщо це не парафіяльний бідл!

— Будь ласка, не збивайте його з пантелику! — сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.

Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:

— То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?

— Так, сер, — відповів містер Бамбл.

— І ви таки бідл, га? — спитав містер Грімвіг.

— Так, я парафіяльний бідл, джентльмени, — гордо підтвердив містер Бамбл.

— Ну, бачите? — повернувся містер Грімвіг до свого приятеля. — Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл — з голови до п'ят!

Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:

— Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?

— Не більше, ніж вам.

— То що ви можете сказати про нього? — спитав старий джентльмен. — Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте?

— Мабуть, нічого доброго, га? — в'їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.

Бідл одразу вловив тон запитання, насупився й поважно похитав головою.

— Бачите! — вигукнув містер Грімвіг, переможно дивлячись на свого приятеля.

Передчуваючи недобре, містер Браунлоу подивився на похмуру фізіономію містера Бамбла й попросив його якнайкоротше розповісти все, що він знає про Олівера.

Містер Бамбл поклав на стіл капелюх, розстебнув шинель, згорнув на грудях руки, замислено схилив набік голову і, поміркувавши трохи, почав свою розповідь.

Переказувати її від початку до кінця було б нудно, тим більше, що тривала вона добрих двадцять хвилин. Але суть її зводилася до того, що Олівер — підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своє коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна. На доказ того, що він справді той, за кого себе видає, містер Бамбл розклав на столі папери, з якими приїхав до столиці. А тоді знову згорнув руки на грудях, чекаючи, що скаже містер Браунлоу.

— Так, боюся, що все це щира правда, — сумно мовив старий джентльмен, переглянувши папери. — Ось

вам винагорода за ваші відомості. Вона невелика, і я б радо дав вам утроє більше, якби ви розповіли про хлопчика щось хороше.

Якби містер Вамбл почув це раніше, то, цілком можливо, він надав би своїй короткій розповіді зовсім іншого забарвлення. Але тепер повертатися назад було вже пізно, і тому він лише поважно похитав головою, сховав до кишені п'ять гіней і пішов.

Кілька хвилин містер Браунлоу походжав по кімнаті} розповідь бідла, видно, засмутила його так, що навіть містер Грімвіг не наважувався більше під'юджувати свого Друга.

Нарешті він зупинився і рвучко шарпнув за дзвінок, а коли економка ввійшла, сказав їй:

— Місіс Бедвін, цей хлопець — Олівер — виявився пройдисвітом.

— Не може бути, сер, не може бути! — запально вигукнула старенька. — Кажу вам — він пройдисвіт! — відказав старий джентльмен. — І не перечте мені! Ми щойно вислухали докладну розповідь про його життя — він з пелюшок був викінченим негідником.

— Я ніколи цьому не повірю, сер! — твердо мовила місіс Бедвін. — Ніколи!

— Ви, старі жінки, вірите лише знахарям та безглуздим баєчкам, — буркнув містер Грімвіг. — Я цього хлопця відразу розкусив. Чому ви мене тоді ж таки не послухали? Якби він не був хворий на гарячку, то, може, і послухали б? Він здавався вам цікавим хлоп'ятком? Цікавим! Пхе! — і містер Грімвіг люто штрикнув кочергою в камін.

— Він був лагідний, славний, вдячний хлопчик, сер! — обурено відповіла місіс Бедвін. — Я знаю дітей, сер. Слава богу, сорок років знаю. А ті, хто цим похвалитися не може, краще б мовчали. Ясно?

Це був дошкульний натяк, бо містер Грімвіг не мав ані сім'ї, ані дітей. Та що натяк цей викликав у нього лише посмішку, місіс Бедвін струснула головою й обсмикнула фартуха, готуючись до нового випаду. Але містер Браунлоу перепинив її.

— Мовчіть! — наказав він, приховуючи свої справжні почуття під личиною вдаваного гніву. — Щоб я більше ніколи не чув імені цього хлопця! Я викликав вас, щоб сказати саме це. Ніколи! Ніколи й ні з якого приводу! Можете йти, місіс Бедвін. І пам'ятайте: я не жартую!

Тяжко було того вечора на серці в мешканців оселі містера Браунлоу.

А Оліверове серце болісно стискалося щоразу, коли він згадував про тих добрих, чуйних людей; а якби він знав, що їм розповіли про нього, воно б розірвалося з розпачу.

Розділ XVIII

Як Олівер проводив час у спасенному товаристві своїх достойних друзів

Наступного дня, десь опівдні, коли Пройда і юний Бейтс вирушили в своїх звичайних справах, містер Фейгін прочитав Оліверові довгу проповідь про кричущий гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, самовільно покинувши товариство своїх щиро занепокоєних його долею друзів, а потім ще й спробувавши втекти від них після того, як стільки зусиль і грошей пішло на те, щоб його знайти.