Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Я просто подумав: може, вона знову сказиться, голубе, як ото, пам'ятаєш, того вечора, — відповів єврей.

Почувши це визнання, Ненсі голосно зареготала, вихилила одним духом чарку бренді, хвацько струснула головою й почала вигукувати: «Ну ж бо, заціпило вам, чи що? Чого носи повісили?» — і таке інше в тому ж дусі. Певно, її поведінка заспокоїла обох джентльменів, бо єврей задоволено кивнув головою й знову сів на своє місце. Містер Сайкс теж сів.

— Ну, давай, Фейгіне, — сміючись, мовила Ненсі. — Кажи Біллові про Олівера!

— Ха! Яка ти догадлива, дорогесенька! Зроду не бачив такої кмітливої дівчини, — сказав старий, поплескуючи

її по шиї. — Я й справді хотів говорити про Олівера! Ха-ха-ха!

— Що саме? — спитав Сайкс.

— Цей хлопчак — якраз те, що тобі треба, голубе, — хрипко прошепотів старий, приклавши пальця до носа й гидко посміхаючись.

— Олівер? — вигукнув Сайкс.

— Бери його, Білле, — втрутилася Ненсі. — На твоєму місці я б його взяла. Може, він не такий спритний, як інші, але ж тобі треба тільки, щоб він відчинив двері. Їй-бо, на нього можна покластися, Білле.

— Авжеж, можна, — підтакнув Фейгін. — Ми вже цілий місяць муштруємо його, — час і самому на хліб заробляти. До того ж усі інші хлопці завеликі.

— Так, зріст у нього підходящий, — замислено мовив містер Сайкс.

— І він робитиме все, що ти скажеш, Білле, — додав старий. — В нього нема іншої ради. Ти тільки настрахай його як слід.

— Настрахати? — підхопив Сайкс. — Чого-чого, а страху він у мене набереться, будьте певні! І знай: якщо на цьому ділі він мене підведе, пощади йому не буде. Мені однаково нема чого втрачати. Живим ти тоді його не побачиш, Фейгіне. Поміркуй над цим, перше ніж його віддавати. І затям мої слова! — додав грабіжник, дістаючи з-під ліжка лома і погрозливо ним помахуючи.

— А я вже все обміркував, — жваво відповів єврей. — Я… я його вивчив уже як свої п'ять пальців, дорогесенькі мої, як свої п'ять пальців! Затримка тепер за малим: нехай він відчує, що він один із нас, нехай усвідомить, що він злодій, — і тоді він наш! Наш навік! Ах! Як доречно все це у нас виходить! — Старий обхопив себе руками за плечі, опустив голову, згорбив спину — він просто-таки обіймав себе з радощів.

— Наш! — перекривив його Сайкс. — Ти хочеш сказати — твій!

— Може, й так, голубе, — пискляво захихотів старий. — Хай буде мій, Білле.

— А чому, — спитав Сайкс, підозріливо дивлячись з-під лоба на свого любого приятеля. — Чому ти морочишся з цим хирлявим шмаркачем, коли Коммон-Гарден [48] щовечора аж кишить хлопчаками, з яких ти міг би вибрати куди кращого?

— Тому що мені вони ні до чого, голубе, — відповів старий, трохи знітившись. — Вони нічого не варті. У них на обличчі написано, хто вони такі, — як хтось із них попадеться, то вже не викрутиться, пиши пропало. А цей хлопчина, дорогесенькі, якщо його добре вишколити, усіх їх за пояс заткне. До того ж, — провадив старий уже впевненіше, — якщо він знову втече, то продасть нас усіх, а тому треба, щоб він відчув, що ми одним миром мазані. Головне, щоб відчув, а яким чином — то байдуже. Мені вистачить того, що він візьме участь у грабунку; цілком вистачить, бо тоді він — мій. Це все ж таки куди краще, ніж усувати сердешного хлопчика з дороги, — і ризику менше, і витрати на нього окупляться.

48

Коммон-Гарден— парк у центральній частині Лондона, поблизу найбільшого фруктово-овочевого ринку в місті.

— Коли ви підете на це

діло? — спитала Ненсі, не давши містерові Сайксу висловити лайкою обурення з приводу людяних почуттів, що їх, як йому здавалося, виявив Фейгін.

— Так-так, Білле, — підхопив старий. — Коли?

— Ми з Тобі домовилися на післязавтра вночі, — похмуро відповів Сайкс. — Якщо я не дам відбою.

— Гаразд, — сказав старий. — Ніч буде безмісячна.

— Безмісячна, — підтвердив Сайкс.

— А ви подумали про те, як нестимете здобич? — запитав старий.

Сайкс кивнув головою.

— А про…

— Та ми про все подумали, — перебив його Сайкс. — Можеш не турбуватися. Головне: завтра ввечері приведи сюди хлопця. Я вирушу звідси за годину по світанні. А ти тримай язик за зубами й тигель напоготові — більше від тебе не треба нічого.

Після короткої наради, в якій усі троє взяли жваву участь, було ухвалено, що завтра, тільки-но споночіє, Ненсі прийде до Фейгіна й забере Олівера. Єврей хитро зауважив, що навіть супроти своєї волі хлопець охочіше піде з нею, аніж з будь-ким іншим, бо вона нещодавно за нього заступилася. Було також урочисто домовлено, що до завершення діла владу й опіку над сердешним Олівером цілком бере на себе містер Вільям Сайкс і що вищезгаданий Сайкс поводитиметься з ним на власний розсуд, і Фейгін не матиме до нього ніяких претензій, якщо Олівера спіткає якесь лихо чи виникне потреба його покарати. Окремо уточнено було, що будь-яка заява містера Сайкса з цього приводу буде прийнята беззастережно, якщо після повернення додому її в найважливіших деталях підтвердить і засвідчить чепурун Тобі Крекіт.

Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.

— На добраніч, Ненсі, — мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.

— На добраніч.

Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти — це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.

Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.

— З жінками завжди так, — бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. — Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!

Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.

— Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, — були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.

— Давно заснув, — відповів Пройда, відчиняючи двері. — Ось він!

Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув'язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, — не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.