Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Нікого пе було тут без мене, Тобі? — запитав Фейгін.

— Жодної бісової душі, — відказав містер Крекіт, підіймаючи комір. — Ледь не пропав з нудьги. А ти б мав поставити чарку, Фейгіне, за те, що я так довго стеріг твій дім. Ет, хай йому чорт, я аж осовів, наче присяжний у суді, і мене, певно, звалив би сон, міцний, як Ньюгетська в'язниця, якби не моя добрість — треба ж було розважити цього хлопчину. Геть занудився, побий мене сила божа!

І далі отак нарікаючи, містер Тобі Крекіт згріб зі столу свій виграш, засунув гроші в жилетну кишеню так

згорда, наче ті срібняки не варті були уваги джентльмена його штибу, і поважно, елегантною аристократичною ходою вийшов з кімнати. Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п'ятнадцять шестипенсовиків — невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.

— Ну й дивак же ти, Томе! — сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.

— Ніякий я не дивак, — відповів містер Чітлінг. — А ви що скажете, Фейгіне?

— Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина, — мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.

— А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? — запитав Том.

— Та певно ж, дорогесенький.

— І знайомство з ним — велика честь, чи не так? — провадив Том.

— Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.

— Ага! Он воно що! — переможно вигукнув Том. — Хоч він і обібрав мене як липку, але ж я, коли схочу, можу знову набити свої кишені. Правильно я кажу, Фейгіне?

— Авжеж, можеш. І що скоріше ти вирушиш на лови, то краще для тебе. Тож не гай часу — іди повертай свій програш. Пройдо! Чарлі! Час і вам до діла взятися. Вже скоро десята, а ви все байдикуєте. Ану, гайда на роботу!

Послухавшися старого, хлопці кивнули на прощання Ненсі, взяли капелюхи і подалися за двері. Дорогою Пройда і його життєрадісний приятель без угаву вправлялись у дотепах на адресу містера Чітлінга, в поведінці якого, правду сказати, не було нічого незвичайного або особливого — адже в столиці трапляється немало промітних молодих франтів, що платять і куди дорожче, ніж містер Чітлінг, аби тільки їх побачили в добірному товаристві, чимало є і вишуканих джентльменів (з яких і складається те добірне товариство), котрі здобувають собі репутацію майже в той самий спосіб, що й спритник Тобі Крекіт.

— Тепер, Ненсі, я дам тобі гроші, — сказав Фейгін, коли хлопці пішли. — Оце, голубонько, ключик від маленької шафи, де я тримаю різне шмаття, що його зносять хлопчаки. Грошей я, голубонько, ніколи не замикаю, бо нема чого замикати — ха! ха! ха! — таки нема чого. Неприбуткове моє ремесло, Ненсі, та й подяки ні від кого не діждешся; одначе люблю я бачити навколо себе молодь, тому й терплю, все терплю. Ану цить! — прошепотів він, квапливо сховавши ключа на грудях. — Хтось іде… Чуєш?

Дівчина сиділа за столом, згорнувши руки, байдужа до того, хто там за дверима і чи прийшов він, чи йде геть. Та тільки-но вона почула чоловічий голос, як миттю зірвала

з себе капелюшка й шаль і засунула їх під стіл. Коли старий обернувся до неї, Ненсі пожалілась на задуху в кімнаті, її знеможений тон ніяк не в'язався з поспіхом і гарячковістю попередніх рухів, але Фейгін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

— Ба! — буркнув він, нібито досадуючи, що йому перешкодили. — Це той, на кого я вже давно чекаю. Ось він уже спускається сходами. Про гроші, голубонько, анічичирк, поки він тут. Він не надовго — хвилин на десять.

Приклавши до губів кощавого вказівного пальця, єврей узяв свічку і, коли кроки наблизились, рушив назустріч гостеві. У дверях вони зіткнулися, і гість так швидко увійшов до кімнати, що помітив дівчину, тільки опинившись поруч неї.

Це був Монкс.

— Всього-на-всього одна з моїх вихованок, — заспокоїв його Фейгін, бо, побачивши незнайому людину, Монкс відскочив назад. — Сиди, Ненсі.

Дівчина присунулася ближче до столу, безтурботно, майже пустотливо глянула на Монкса й одвернулась; та коли він перевів очі на Фейгіна, вона метнула на гостя інший погляд — пильний, допитливий, зацікавлений. Якби хто сторонній помітив цю переміну, то навряд чи повірив би, що одна й та сама людина може дивитись так по-різному.

— Новини є? — спитав Фейгін.

— Дуже важливі.

— І… і… добрі? — нерішуче мовив Фейгін, ніби боячись роздратувати співрозмовника надмірним оптимізмом.

— Та начебто непогані, — відповів Монкс, усміхнувшись. — Цього разу я не марнував часу. Мені треба побалакати з вами.

Дівчина ще ближче присунулася до столу, явно не маючи бажання піти з кімнати, хоча й запримітила, що Монкс кивнув на неї. Побоючись, щоб дівчина часом не прохопилася про гроші, якщо він спробує випровадити її, Фей-гін показав пальцем на стелю й повів Монкса нагору.

— Тільки, будь ласка, не в той клятий закуток, де ми тоді були, — долинув до Ненсі голос Монкса, коли чоловіки підіймалися сходами. Фейгін засміявся, щось сказав — вона не дочула, що саме, — і, судячи із скрипу мостин, повів свого компаньйона до кімнати на горішньому поверсі.

Їхня хода ще відлунювала в порожньому будинку, коли дівчина роззулась і, напнувши на голову свою накидку й загорнувши в ній руки, стала під дверима, а тоді затамувала подих і почала прислухатися. Тільки-но все затихло, вона вислизнула з кімнати, навдивовижу обережно й нечутно піднялася сходами і зникла в темряві.

З чверть години, а може, й більше, в кімнаті нікого не було, потім дівчина так само безгучно, наче привид, повернулася на своє місце, а невдовзі на сходах почулась і хода чоловіків. Монкс одразу ж подався на вулицю, а єврей знову поплентав нагору по гроші. Коли він повернувся, дівчина вже надягала шаль і капелюшка, лагодячись у дорогу.

— Що з тобою, Ненсі? Ти така бліда! — вигукнув єврей і аж позадкував з подиву, поставивши на стіл свічку.

— Бліда? — перепитала дівчина, прикриваючи руками очі від світла, так наче хотіла краще бачити Фейгіна.