Прозові твори
Шрифт:
– На таке я зараз пристаю, - відвернув Іван смішком.
– Ходім та поміряємося: хто виграє, того й дівка буде.
– Ходім!
– крикнув Василь.
– А чим, ножами чи пістолетами?
– питає Іван.
– Чим хоч!
– верещить Василь.
– А Олена буде моя!
– Та вже побачимо, - рече Іван, - як нам лицарське щастє послужить. Гайда!
Пішли в чагір... Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.
Іван і Василь - були се два багатирські сини із Соколія.
Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне любилися, - бувало,
Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли піде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте, опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то гатить топірцем - не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук, а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить бути, аби не знати що, - дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину, та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата:
– Дєдю, дайте мені одну корову!
– А тобі нащо?
– питає старий.
– Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.
– Возьми собі, сину!
– каже старий.
Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, - згорів на шкрум...
Ще одно вам розкажу.
Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків, щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба коралі, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того - посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. "Так тобі треба, - каже, - най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на нашій царині є цвіту доволі!" ...Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його там прив'язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від Івана він не утік.
При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то нещасливе коханнє, що вже не одному чоловікові віку укоротало...
У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими цвітами; тут наші парубки поставали.
– Стріляй!
– каже Іван.
Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.
Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло - а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками повишивала.
Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя - слеза йому в очах закрутилася.
– Видиш, брате, - каже, - треба нам сього було?
– Зав'яжи мені руку, - каже
А кров, бачите, так грає косицями.
Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та й зав'язав.
– Ходім, - каже, - тепер додому, я тебе підведу.
Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:
– Олена тепер твоя!
– Авжеж, - каже Іван, - по-лицарському праву моя.
– Я без неї не можу жити, брате Іване!
А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.
– Попрощаймося, брате, - став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі по тварі покотилися, - попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!
Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув - пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи...
Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі, тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка!
– чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний - Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: "Тут тобі, донечко, - каже, - сидіти, а не коло печі вештаться. Личенько згорить".
Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.
– Е, що!
– каже Василь до Івана.
– Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде під кріс.
– Ходім, - каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик росити. А наші стрільці навіть без сердаків.
– Що робитимемо?
– питає Василь.
– Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, - каже Іван.
Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й забавитися. Наші легіні не були від того.
Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та квіточка на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й то за одну минуточку.
Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало; гори дишуть усіма запахами, - красно, любо, мило.
Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. "А що, - питає жартиком, - котрий з вас шле старости?"
Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі "добраніч" та й розійшлися.
Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його надії не мала. "Ми, - каже, - з Іваном мірялись: я пройграв - а ти будеш Іванова. Але не забувай про тото Василя - ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!"
Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос: