Прозові твори
Шрифт:
Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки - а все до мене: «А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!» А другий знов собі: «А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!» Таке-то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.
Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемші, так ще і донині не проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтарі не дав
КОБЗАР І ЖОВНЯРИ
1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах - Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.
А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.
– Здорові були, пан лекман!
– Дай вам боже, пани! А що ж там?
– Нічо, добре, богу дякувати.
– Сідайте, братики.
Посідали. А поштар з двома паками на двері:
– Чи тут мешкає п. лекман Федькович?
– Тут! Що там такого?
– А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.
Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:
– Ану розпечатайте, пан лекман,- любий, дорогий, ану розпечатайте!
А я давай дрочитися з ними.
– Еге, - кажу, - не розпечатаю, аж завтра.
– А я сам розпечатаю!
– каже фір Хрестик.
– А штокгавз нащо?
– кажу я.
– Або в штокгавзі не люди сидя?
– Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.
Всі так зараз і обступили його:
– Ох, а оце що?
– Оце, - кажу, - часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)
– А Стихар же ніби знає читати?
– питає капрал Ур- банський.
– Правда, що знає, - я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман - Сухарюка.
– Оце ж то!
– каже Дучак.- Таже Герман волох?
– Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть!
– каже Урбанський.
– Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.
Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.
– Мой-мой!
– каже.
– Отут книжок!!
Дивимось - а оце львівські парубки поприсилали мені і «Кобзаря», і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.
– Та-бо оце не по-німецьки, - каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, - мабіть, те, що німці вже позабували).
– А я знаю, по якому оце!
– каже фрайтер Тевтул.
– Ну, по якому?
– питає Павлинчук.
– Або по-руськи!
– каже фрайтер.
– Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?
– Правда, що знаю.
– Ану, то читай, коли
Став фрайтер читати, а оце був «Кобзар». Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.
– А я, - каже, - хочу вчиться читати.
– І я, і я, а я также!
– стали усім казати. А Дучак
– А ви, - каже, - як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)
– А я з тобов буду учиться, - каже Павлинчук до Дучака.
– А мене таки пан лекман самі навчуть!
– каже Хрестик.
– А мене також, - каже Урбанський.
– І мене, і мене, а мене ні?..
За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.
Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали.
А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного «письменного» до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, - і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила.
З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося:
– Фрайтер, сизий, - ану ще раз тої: «Ух, ух, солом’яний дух»!
А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.
ОПРИШОК
І
Нас було двох у батька: Семен, старший, та я - двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець - ходжу й я; та гуляємо, як ті соколи межи соколами,- землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини!
Семен був парубок годний, тихий, розумний; було, й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я оце мав.
Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий,- і бога знати не хочу, не то що! Не спостигне, було, хто слово неуважне до мене заговорити - я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, щоб я з него кров не пустив.
Семен, було, мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк - як би отеє я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити - ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом, як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях - вони до його цілий день і слова говорити не будуть: ого, вже братик мій більше й не барився по ночі. Сказав там хто яке незвичайне слово в хаті - вони вийдуть з хати ще й дверми луснуть. Отак вони, було, нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали.