Прозові твори
Шрифт:
– Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи!
– промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.
– Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля!
– аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.
А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..
Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри.
– А який бог вас аж на нашу Волощину приніс?
– питає стара.
– Та гаразд, паніматочко!
Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.
– Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.
Стара така рада!
– Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.
– Калина бух!
– до землі:
– Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.
Стара мов і не чує.
– Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.
Присилувала, віддала.
По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.
– Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.
Поїхали...
По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.
Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.
– А відки, легінь?
– пита старий.- Куди дорогою?
– Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.
– Наймися в мене.
– Та добре.
– А що правиш?
– Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.
– Згода. Просимо ж у хату.
Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.
А молода молодичка дома умліває:
– Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!
Він за кресаню.
– Іду,- каже,- до Черемошу глибокого - не далеко.
Вона його за ручку:
– Не йди,- каже,- або й мене бери.
Остались обоє, обгорнулись - нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив:
– А чого тобі,- каже,- попід вічка такі синці? Чого, голубко?
– та й знов став цілувати.
– Нелюб убиває,- каже.- Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?
– Чув,
– Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку.
А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:
– А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!
Вона мовчить.
– Чому ти мене не любиш?
– я тебе ще раз питаюся!
Вона мовчить.
– Ех!
– відмахнув сокирою та хоче її в голову.
А Марко лап!
– за руку:
– Стій!
Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.
Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.
Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:
– А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..
А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...
Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.
– А ти хворий, небоже, ти дуже хворий?
– питаю.
Він на мене пильно-пильно подивився.
– Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?
– Не був,- кажу.
А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.
– Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він,- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?
Я стис з плечей, а він яв плакати:
– Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!
– Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.
– О, вже!
– каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: - Я би, дядечку, пішов до віконця!
Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається - а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.
– Іду,- каже,- зараз.
Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам - та й уже по нему.