Прозові твори
Шрифт:
– Марку!
– кричу.- Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!
А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».
Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.
Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.
– А ти хто?
– питає ув одно.
– Таже я твоя неня, доню!
– голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.
Вона лиш
– Та ти мені не неня!
– каже.- А де ж ти мені неня?..
Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу!
– Ачей, господь милий,- каже,- умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!
А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,- саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері.
– Матіночко,- каже,- ану, припадьте і ви та кажіть мені «отченаш», а я за вами казатиму.
Стара припала та й проказала їй і «царю небесний», і «святий боже», а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у «отченаші» зупинилась:
– Ненечко,- каже (та й справляє пальчиком у віконце),-ах, матіночко моя, адіть - о-о!.. Ох, ненечко моя, любко!
– Да бог з тобою, доню!
– голубить стара.- Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці - там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко.
– А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька?
– Дитино моя дорогая, дитино моя люба!
– просить мати, схопивши її за ручки.- Бог з тобою, там нема нічо...
– Оф!!
– скрикнула та й ухопилася у сердечка.- Іду, милий, іду, милесенький мій, жди...
Та й повалилась мамці своїй на коліна - без душі.
У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала.
– Іди,- каже,- доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?..
Так стара, бувало.
А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря - легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав!
– то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого.
Най йому бог допомагає, на що гадає.
ПОБРАТИМ
Я
– Що тобі,- кажуть,- роботов клопотатись, коли є кому і без тебе!
– Як же мені без роботи жити,- кажу я,- коли мені нудно?
– Чому би не нудно!
– стануть ненечка, бувало, гніватись.- Ану тільки кріс да в ліс! Що ж би то я заячика печеного попоїла...
А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогді вже й робити: беру кріс та йду.
А в неділю чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо не діють, лиш їм дорікають: «А сорочка Іванова яка? А ширинка яка? А він про вас і чорний ходить, і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті!» Таке сердешним сестрам, бувало, піється через мене. Да коби хоть було за що, а то на мені і сорочка, як папір, і ширинка, як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца,- а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: «Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!» - та й мені карбованців зо два в черес. Отак-то я пробував у свого батечка.
Да недовго набувся: прийшла вербецирка - а гусарський майор тільки цмокнув, як мене побачив.
Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!..
У нашому селі не було кращого парубка, як той Сидір Чобанюків,- бувало, аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два або і три ведмеді не вбив,- за іншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю - то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по розсішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 розсіх, коли не більше. А що вже зброя! А що вже коник на стайні, сивий, як голуб! А що вже седельце турецьке да поводи шовкові, сріблом цвітковані!..
Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати; да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини,- сказано - єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо оден без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо або посідлаємо собі коники - та гайда в заліжку! А як і то ні - а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати або так що...
– А ти чув,- кажу,- що Сав’юкову Катерину завили?
Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала.
– Еге,- каже,- ні перша, ні послідня!
– Хло’, чи лиш не твоя причина?
Він регочеться.
– Негоже так, братику!
– став я єму дорікати.- Чому не женишся?
– Ще,- каже,- напротив себе не вишукав.
– Або ж Сав’юкова Катерина не против тебе?
– Видиш, що ні!
– А чому ж, братчику?
– Бо тому, що ні!
– Хіба принцезни ждеш?
– Я принцезни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкові на підмову. Тепер знаєш якої?