Прозові твори
Шрифт:
– І не знайшов?
– кажу.
– Видиш, що ні!
– гримнув та й став ся ще гірш сміяти, а далі: - Да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.
– Що ти кажеш!..
Отак ми, бувало, з Сидором.
Нас відобрано одної днини двадцять: декого до єгрів, декого до парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали - звелів нас оден офіцер під арешт дати.
– А знайте,- каже,- щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.
Я вже так прошуся:
–
Офіцер засміявся.
– Війте,- каже до мого батька (а вони були тогді війтом),- що оце за парубок? Можна го до завтра пустити?
– Це мій син,- кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.- Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.
От і пустили.
Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.
Я сів кінці стола да плачу і собі. «Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?»
Отак я думаю да плачу-плачу,- аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.
– А що, брате Йване, злагодили тебе?
– поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.- Злагодили тебе!
– Злагодили,- кажу.
Він сів коло мене та й заплакав - страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:
– Братику,- каже,- нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?
– Братчику,- кажу,- побратиме: батечко мій старий- з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..
– Богдай я такого слова від тебе був не почув!
– сказав він гірко.
– Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.
– Твому вороному не буде в мене кривди,- каже Сидір.
– Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити - звичайно.
– Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...
Другої днини попрощався - пішов.
Служу в війську рік, служу другий,- добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!
Аж тут приходить мені лист з дому: «Приходи, сину, домів,- пишуть батько,- якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...».
Я зараз побіг до нашого ритмайстра.
– Пане,- кажу,- татку, змилуйтеся!
– та й показую ему лист.
А він так:
— Не журіться,- каже,- капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...
Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.
До села прийшов я - вже вечоріло. Входжу в хату - нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче - се мій батечко
– Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?
– О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.
– А неня де?
– питаю.
– Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.
Засвітив. Дивлюсь - батечка мого вже й не пізнав, такі- то вони стали.
– Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?
– Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.
– А Мітрана?
Батечко тільки заридали.
– Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..
Я затетерів.
– Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!
– Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого - та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...
Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю - а він стоїть коло стола та кріс набиває.
– Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня!?
Він став як укопаний,- ні пари з уст.
– Боронися, товаришу, бо гинеш!!
– крикнув я тогді, а сам пустився на него з ножем.
Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку що тільки сили мав.
– Стій,- каже,- побратиме! Ще слово-дві позволь мені сказати!
– Говори,- кажу,- да не барися,- я не маю коли.
– Добре,- каже,- я зараз готовий. Ти жовняр: наробиш головництво - марне загинеш, а за кого? За одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої не варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!
Що оком кліпнути - вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, а він тільки повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.
Гуцульськая славо, Яка ж ти кривава!..«А відтак?» - поспитаєте, панове молодці.
Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов додому, оженивсь сеї осені, та й тільки. А що вже красну жіночку собі маю, то і не сказати: хіба пречиста одна краща!
Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: «А це ви куда, батечку? Не виходьте з хати, а то надворі холодний вітер віє,- щоб вас не підвіяв, абощо!» А де ні обернеться - вже їм і їсточки на піч: «Ану-ко, кушайте оцего, що я вам зварила,- це добреньке, ану-ко! Та-бо ви нічого таки і не вживали,- ви у нас ще з голоду загинете!» Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! А як-то там бог дасть ще й дитинку, що тогді аж буде? Боже мій милий!..