Ранок дня не визначає

Райнов Богомил Николаев

— Що вам нагадує це громадище?

— Корабель.

— Ви не оригінальний. Він і збудований так, щоб нагадувати корабель.

— То чому він має нагадувати мені щось інше?

— Дехто вбачає в ньому закам'янілий порив. Одвічний порив людини піднестися над собою.

— Може, й так. Я не дуже на цьому розуміюся. В усякому разі, збудовано міцно. Якщо він стільки вистояв…

— Так, наче велетенський зуб, що прогнив з плином часу і його безперестану зміцнюють — пломбують. Безперестану! І в цьому також поривання, тільки марне, бо не можна запобігти руйнівній

силі часу. — Він на хвилину замовкає, потім провадить далі, мовби кажучи сам до себе: — Все гниє, розпадається, перетворюється на попіл і порох… Кінцева доля, а може, й кінцева мета всього — перетворитися на попіл і порох, розтанути й зникнути в цьому примарному світі. Жива матерія повертається до свого первинного стану, історія викінчується, щоб знову запанувала доісторична порожнеча.

— А ви ніскільки не змінилися, — зауважую я. — Ваші роздуми, як і колись, нагадують мені надгробну промову, що розпочалася колись давно і триває безмежно довго.

— Зате ви геть байдужі до роздумів, — бурчить Сеймур. — Вам усе зрозуміло.

— Здається, це не я, а ви висловлюєтеся так, наче побачили дно космосу.

— Я не такий самовпевнений. Але щодо мікрокосмосу, цій людиномурахи, біологічної аномалії, яка виявляє себе як хижак, то як звичайна тварюка, — то гадаю, можна й без лазера проникнути в її жалюгідну серцевину.

— У цій серцевині дехто знаходить і серце, Уїльяме.

Американець повертається спиною до вікна, клацає запальничкою й на мить освітлюється його худе, трохи похмуре обличчя. Потім він знову перетворюється на чорний силует, що невиразно проступає на тлі нічного неба.

— Серце… — ніби сам до себе каже Сеймур. — Марні докори за непоправне й безглузде прагнення чогось незбагненного.

— Хочете сказати — чогось досконалішого…

— Навпаки, туга за давно втраченою невинністю, за примітивним існуванням, коли ми ще не переродилися на людей, а жили як безтурботні й непорочні мавпи в міфічному золотому віці передісторії. Серце… Це не сильна сторона людини, Майкле, це її ахіллесова п'ята… Небезпечна слабість.

— Хіба вона вам властива?

— Достатньою мірою, щоб остерігатися її. Так само, як і вам.

— Я й не заявляю, що байдужий мов камінь.

— Звичайно. Однак ви людина благородних почуттів. А благородні почуття призначені для благородних покликань — батьківщина, клас і таке інше.

— Ви повертаєтесь до дуже давньої розмови, — кажу я, позіхаючи в долоню.

— Можливо. Ви, певно, сердитесь на Мод, що її й досі немає.

В мене таке відчуття, наче він і справді оце балакає тільки для того, щоб швидше минав час. Тому вирішую допомогти йому:

— Власне, що вас більше дратує: те, що я чомусь відданий, чи те, що вам самому немає за що вхопитися?

— Мене дратує ваша наївна віра, ніби правда на вашому боці, — спокійно відповідає американець.

— Хіба я винен, якщо правда таки на нашому боці?

— Ви — як діти, — поблажливо бурчить Сеймур. — Гаразд, припустимо, що правда на вашому боці. Тільки яка користь від того, коли разом з нами, грішниками, загинете й ви, праведники, а після нас уже не залишиться нікого,

щоб розсудити — хто був правий, а хто — ні?

— Знову надгробна промова, — констатую я.

— Ми з вами наче оті два цапки, що стоять один проти одного на вузенькому місточку, зіткнувшись лобами. Кожен натискає, щоб скинути другого в безодню, не думаючи, що, коли до цього дійде, провалля поглине їх обох.

— Не обов'язково обох.

— Атож, атож: «Не обов'язково обох», — підтверджує американець, підходячи до столу, щоб погасити недокурок. — Ваша логіка така ж, як у того цапа: «Не обов'язково обох». Ви не дозволяєте собі припустити навіть як гіпотезу думку: коли за даної ситуації хочете врятувати себе, треба пощадити й противника. Замість так люто стукатися лобами, треба спробувати розминутися. Слід хоч трохи відступити й дати змогу пройти іншому, щоб він звільнив вам дорогу.

— Відступіть ви.

— Так, так, цапова логіка.

— А чому не логіка історії?

— Тому що, хоч ви весь час говорите про логіку історії й безперестану повторюєте, що вона на вашому боці, ви самі далёко не переконані в цьому.

— Це ваша думка.

— Коли б ви були переконані, то залишили б історії робити свою справу, не тиснули б так наполегливо, не намагалися б так нерозважливо прискорювати події й змінювати їх на свою користь. Який сенс весь час ставити на карту життя людства, якщо історія людства й без того розвивається на вашу користь?

— Коли хтось і спекулює життям людей, то це робимо не ми. А щодо історії, то вона не якась там третя особа. Історія — це ми самі, й вона може розвиватися на нашу користь тільки тоді, коли ми самі діємо на свою користь.

Сеймур сидить навпроти мене, я погано бачу його обличчя, іате відчуваю, що він затулив мені потік холодного повітря під вентилятора. Я не можу сказати йому прямо: відсуньтесь! — тому задовольняюсь тим, що зауважую:

— Хоч Мод затримується, я не бачу причин сперечатися і вами. На. відміну від ваших цапів, ми з вами, здається, щоразу розминаємося. Хочу лише нагадати, що ми не виключаємо розумного компромісу і не раз це доводили.

— О, «розумний компроміс»! Удаєш, ніби ступаєш крок назад, щоб зайняти зручнішу позицію. Такими компромісами важко розвіяти недовіру протилежної сторони. Протилежна сторона така ж розумна й така ж дурна, як і ви самі. Може, вам це видасться дивним, та дозволю собі нагадати, що й наш світ, як і ваш, складається з людей. Всі ми люди, й саме тому загинемо, бо ми люди, які забули про це.

Він замовкає, дивиться на мене й зауважує:

— А ви не п'єте.

— Я сьогодні перебрав.

— Ах, так: програма «Спрайт».

— І ви теж не п'єте.

— Я не бачу в чарці напою. Коли темно й не видно питва, в мене таке відчуття, наче воно втратило смак.

— Тоді ввімкнемо велику лампу.

— Облиште, це зробить Мод.

— Будь ласка, — каже дама, яка щойно ввійшла, й кімната освітлюється.

Мод кидає сумку на стілець, а сама сідає на інший.

— Не могла ніде знайти Сандри й вирішила чекати біля її квартири. Оце тільки вона повернулася.