Сагайдачний
Шрифт:
Я не берусь говорити про те, яка вiра краща: наша благочестива чи латинська, але я те знаю, що наша вiра для нас найлiпша, бо то церква українська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе - то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов око в головi; коли вона пропаде, то пропадемо i ми всi, цiлий наш народ. Ця оборона приходиться нам важко, бо ми розбитi. У нас нема єпископiв. Польща не допускає до того, щоб у нас були єпископи добрi, яким лежало би на серцi добро церкви. Бачите i знаєте, що дiється у нашiй столицi, у золотоверхiм Києвi. Осталась нам одна Києво-Печерська лавра завдяки ревностi преславного отця архiмандрита Єлисея Плетенецького. Нашi владики, тi, що ще остались,
Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всi повиннi згуртуватися пiд стягом православного благочестивого хреста, всi - вiд пана до послiднього мужика. Ми повиннi сказати собi тверде слово, що церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов залiзо. У тiй нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може поставити її на ноги, а це є наука, освiта, вишколення, освiчення борцiв за церкву i народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смiє бути одної закутини, де би школи не було. Вiдтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопцiв у школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти. Коли капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити дiру, то добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у нас мало. Школа в Острозi так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли вiн замкне очi, то його зляшений синочок Януш за пiдшептом єзуїтiв цю школу загирить. Львiвська ставропiгiя не може подолати потреби Галичини. Тепер приходить черга на Київ. Там мусить стати славна вища школа на цiлу Україну. За це подбає отець архiмандрит, але йому слiд помагати. Складаймо на це грошi в певнi руки. Отець архiмандрит - це жемчуг серед українського народу, це зоря, яка свiтить на цiлий український свiт. Це пророк, якого пiслав нам господь, щоб вивести український народ з кромiшньої темряви. Гуртуймось всi пiд його мудрий провiд, помагаймо йому по наших силах, бо коли б через нашу байдужiсть не повезло йому перевести цього великого дiла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.
Конашевич говорив з таким жаром, що случахi захоплювались, вони були прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли, начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.
– От що, мої брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас одна думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчiй нагодi вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв гостинця на київську школу.
Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.
Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик i передав Артимовi.
Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:
– Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз поїду у Київ, поперед усього треба менi пана Конашевича перевезти.
– Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його так зараз звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Києва вернутися. За той час я вiзьму його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.
Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:
– Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь ними аж другим разом. Тепер я обидив би мого товариша i господаря, коли б вiд нього перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.
– Як же там може бути свобiдно,
– Я дiток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у Артима, хай йому здоровi ростуть.
Артим, чуючи таке про себе i свого Миколку, аж горiв на радощах. "От щира козацька душа, - подумав, - що не цурається нашого брата".
Вже було до заходу сонця, як гостi вiд благочинного порозходились. Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.
– От спасибi вашмосцi, що не кидаєш моєї вбогої козацької домiвки - говорив Артим по дорозi.
– Коли б ти справдi був перейшов жити до благочинного, то це б мене мов ножем по серцю рiзало. Я би собi подумав, що й мiж сiчовим товариством бувають пани i простi.
– Я це знав i тому вiдказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського кодла вийшов. Ти родивсь у городi, а я пiд селянською стрiхою. Я такий сам козак, як i ти, а що я вмiю пером писати, то ти вмiєш байдаком та веслом орудувати, i на водi твоя штука бiльше корисна, як моя. Та ти одне знай, що в козацькiм товариствi потреба i таких, i таких, i однi без других не могли б жити.
На базарi покупив Конашевич медiвникiв, бубликiв, овочiв, розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку, свистiлку i гарну шовкову хустку.
– На що, вашмосць, це купуєш?
– А що? Гратимусь, коли не буде iншої роботи. Ти знатимеш, як додому вернемось.
Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окрiп кинув. Снiдання пропало, обiд давно зварила, а гостя i чоловiка не було. "Чи не до шинку забрели? Дiстане вiд мене Артим на горiхи! Такий йому отченаш прочитаю, що нестямиться".
Та вони вернулися. Обидва були тверезi, i це Настi вiдняло охоту докоряти.
– Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай.
– I я прохаю вибачення, - каже Конашевич, - те, що наварили, поїмо завтра, а вiдмовитись було годi.
– На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тодi менi вiддаси. Це скинулись гостi у благочинного на велику школу у отця архiмандрита.
Бiля Настi стояв, держачись фартушини, Миколка. Вiн, видячи такого важного пана, не мав уже такої смiливостi, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисцi.
Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Настi дiсталась шовкова хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала i повертала на всi боки, а далi не втерпiла, пов'язала на голову i стала придивлятись до малого дзеркальця.
Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв. Одного зараз встромив в ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною.
– Не шкода-то було стiльки грошей збавляти?
– каже Артим.
– Вiн це все зараз поломить.
– Я не поломлю, - каже Миколка.
– Та подякуй же, - каже батько, - бере, начеб йому це належалось, анiчичирк.
Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на колiна:
– Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш?
– Люблю.
– Покажи, чи дуже мене любиш?
Хлопчина обняв його рученятами i тиснув з усiєї сили. Не треба говорити, якi були радi з цього батько й мати.
– Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за своїм дiлом. А увечiр - то вже потолкуємо, як тебе повеселити.
– Можна вiдпочити, а увечерi ти мене заведи до якого важнiшого мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати.
– Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi.
Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та Миколка не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз города йому принiс. Конашевич лiг спати.