Сагайдачний

Чайковський Андрій

Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у лиманi, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на малi байдаки, а сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами.

Як тiльки Сагайдачний став розбивати туркiв гарматою, з усiх бокiв випливали козацькi судна i обскакували турецькi кораблi, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав пальбу i козаки з великим криком кинулись на туркiв. Зачiпали гаками, кидали мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили

таку силу, кидали зброю, клякали i просили пощади. Та їм нiхто не давав прощення. Вибили всiх, розкували гребцiв з кайданiв i перебрали на свої судна.

Переносили на байдаки все, що було їм потрiбне. Сагайдачний пiдплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело.

–  Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте.

Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи.

На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi.

–  Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i не забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше.

Його розв'язали i спустили на човен. Зараз привели i другого турка. Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою.

Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками.

Отамана Сагайдачного славили попiд небеса.

Позакидали якорi i спочивали на мiсцi. Їх тепер ждала велика тяжка праця - веслувати горi рiкою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радiв усiєю душею.

–  Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи!

Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.

Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення, захоплення силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною рукою. Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу.

Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос думу про похiд на Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часi рiйки.

Пiсня лунала по Днiпровому лиману:

Ой в недiленьку та пораненьку

Зiбралися громадоньки

До козацької порадоньки,

Стали раду радувати,

Вiдкiль Варни дiставати:

Ой чи з поля, ой чи з моря,

А чи з рiчки-невелички?

Бiжать, пливуть човенцями,

Поплескують весельцями.

Ударили з самопалiв,

Пiвсоткою iз гармати

Стали її добувати,

Стали турки нарiкати,

Тую рiчку проклинати,

Бодай рiчка висихала,

Що нас, туркiв, в себе взяла.

Була Варна здавна славна.

Славнiшiї козаченьки,

Що тої Варни дiстали

I в нiй туркiв забрали.

III

Був гарний погiдний день, чисте голубе небо, нi одної хмарки. Було рано.

Ясне сонце лиш що пiднялось на обрiї. Легенька мряка простягалася над водою Днiпра-Словутицi. На Великiй Хортицi зеленiв лiс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася рiзноколiрним цвiтом. По болотi проходжались поважнi довгоногi бузьки, а вгорi скиглила чайка, вiдводячи хитрощами свого ворога вiд немiчних своїх дiток. Пiд небесами високо спiвав свою одноманiтну пiсеньку жайворонок. В травi перекликались перепелицi. Бджола бринiла по цвiтах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повiтря було чисте i свiже. Усiм було весело.

На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне.

Ось-ось, сьогоднi, наспiє якась добра вiстка про тих, що їх Сiч-мати у похiд вiдправила в далекий турецький свiт ширити славу християнського козацького низового лицарства…

З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила вiд нього жодна вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба ж усi не пропали.

Аж тої погiдної гарної днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.

–  Гей, братики! Та це хiба нашi вертають.

Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв блискавкою веселий гомiн: нашi вертають!

Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто на радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той - з молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви.

Аж ось показалися на Днiпрi байдаки. Помiтили їх тi, що були на церковнiй банi.

–  Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери…

Вони плили рядком одна за одною.

Козаки вигукували i викидали вгору шапками. Тепер вже нiхто не сумнiвався, що вертали з побiдою.

На валах стали стрiляти з гармат на привiтання.

Вийшов кошовий батько з булавою пiд бунчуками з старшиною, вийшов сiчовий пiп з процесiєю.

–  Слава нашим лицарям!

–  Побiда!
– гукали з байдакiв.
– Турки дiстали доброго чосу, що попам'ятають…

–  Де отаман?
– питали.

–  Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.

–  А Жук?

–  Полiг, сердега, царство йому небесне.

Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький прапор. Побiч нього стояв Сагайдачний iз старшиною. Тут стояла сiчова музика. Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки.

–  Слава Сагайдачному!
– гукали з усiх сторiн. Коли трохи стишилося, заспiвав сiчовий пiп:

–  З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог.

Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ, познiмавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi впали на колiнки, хрестилися днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi зорi, на чистi води, у край веселий.