Сагайдачний
Шрифт:
Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму вороговi, бо досi не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко присягався у своїй неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому звичаю порiшено
Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:
– Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть, килимами пiдстелять. Це тобi належиться.
Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.
Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березової кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В часi екзекуцiї Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по екзекуцiї дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.
Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:
– Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без мене?
– Бо то була справа вашої милостi.
Смотрицький каже:
– Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.
Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав нiякої поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.
– Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду хрест цiлують.
– А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови тi дурнi замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i почув вовчий голод.
– Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
– Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужає.
– То непослух!
– говорили вчителi.
– Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.
На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:
– Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi збунтуються, а тодi що?
– Хiба
– Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?
Ректор чимраз бiльше гарячився.
– Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не замовчу. Школа пiд моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.
Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.
Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча.
Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.
Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка.
– А це що?
– питає грiзно.
– Це ректор посилає за терпеливiсть.
Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.
– Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то шляхтичевi?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, пiднiс гаманець iз землi i мерщiй втiк зi спальнi.
– То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити, заки князь верне.
– Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде сили вжити. Послали княжого лiкаря.
– Йди геть, бо голову розiб'ю!
– кричав Марко.
– Напосiлися не давати менi супокою - я сам видержу без тебе.
Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не пiде.
Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.
– Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!
Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.
– Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!
В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:
– Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?
Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.
– Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя. Чого ви так?
– Петра хотiли бити…
– То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися, але старшину треба слухати.