Сагайдачний
Шрифт:
П'ятого дня заговорив до дiда:
– Нам, дiду, пильно на Сiч.
– Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?
– Нам пильно.
– Та воно небезпечно тепер їхати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiякої оселi, нiякого захисту, та ще як iз шляху зiб'єтесь, то пропадете.
– А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще небезпечнiше буде.
– Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
Другого дня вранцi
Старий дав їм багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i благословив їх у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.
– Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i мене пом'янiть у ваших молитвах!
– Оставайте здоровi, дiду!
Зразу їхали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.
– Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн прощав нас так, як наш дiдусь?
– Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн богобоязливий, праведний чоловiк.
– Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б. Так тут гарно жити…
– Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лишається в своєму лiсi при пасiцi, бо вiн уже своє вiдробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави…
Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали щосили далi. Онисько розповiв їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарештi простогнав Марко:
– Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
– Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва iз дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один i другий, знайдемо ще…
Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снiгу.
– Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер… Може би, лiпше пiшки йти?
– Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох
– Онисько говорив, що тут нiякої оселi близько не буде.
– Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутiр.
Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб свого побратима не тривожити, але й потiшити.
– Петре!
– А що?
– Чи ти пам'ятаєш нашi Кульчицi?
– Як таке можна забути?
– Я вже там нiколи не буду… - i вiн зiтхнув важко.
– Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
– Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний батько поляг… Гм… Бачу i старого дiдуся Грицька: стоїть з образом, як тодi, коли нас прощав… вiн таки мене кличе, їй-богу!
– Тобi, Марку, так привиджується, то все так буває пiд снiгову пору.
– Сам не знаю. А чому тобi не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тiло завмирає, а душа освободжується i тому бачить таке, якого чоловiк здоровий не видить.
– Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут нi Кульчиць, нi оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля!
– жартував собi Петро, хоч йому нi раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
Вiн боявся ще одного, про що Марковi не згадував: коли б так тепер надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б їм амiнь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював. У висках бив живчик, наче молотком.
– Ти, Марку, нездужаєш…
– Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбiрськiй церквi, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?
– Певно, що маю… Владика говорив, що вiн нас вiд усякої бiди вирятує.
– Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
– Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…
– Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити…
– Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
– Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би тiльки жити… А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в снiгу закостенiти, може, так i краще…
А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
– Пропало!
– крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi.
– Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд церквою на цвинтарi хрестика.