Сагайдачний
Шрифт:
Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками, коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi якоїсь приземної потвори, що прилягла до землi й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.
Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по скрипучiм снiгу сторожних.
Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося. Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать Аслана.
Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений
Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не роздягався.
Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика або яку iншу нечисту силу.
Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що за грошi вiн готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б i з города прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але й самому бургомiстровi, який ним частенько послугувався.
– Добрий день, дiду!
– заговорив Петро.
– Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою?
– Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо.
– Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними дверi, пускаючи їх усередину.
В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за печi й прислонив вiкна грубим сукном.
– Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло?
Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн тяжко дихав i трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги.
Була це простора низька кiмната з очадiлими брудними стiнами. Пiд однiєю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою грубою для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, нiхто не вгадав би, що в нiй стiльки помiститься. По хатi вештався брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота, в якому не було нi зубiв, нi язика. Тому його Аслан i держав, бо вiн не мiг виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще раз косо на хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не одному школяревi допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiкається лiтом. Дiд догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собi вихiснувати їх скрутне положення.
– А грошi у вас є?
– Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв та продай нам ще два конi.
Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи їх у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з своїх бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi. Пильно їм було, i не довго торгувалися.
Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу.
– Справжнi запорожцi, їй-Богу!
– приговорював Аслан, оглядаючи їх на всi сторони.
– Ще би тiльки борiдки вашi оббрити.
– Правда! Ми й забули… А чим же бритися?
– Є! В мене є все.
Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i вмить оббрив першi молодi волоски.
– Тепер
– Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко конi купує, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й виберемо - є в чiм.
– Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити. Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з хлопцями в хату.
– Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.
– А де ж сiдла i узденицi?
– питав Петро.
– Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
– А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж татар i знайдемо, чого нам треба.
I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й винiс з комори два сiдла з узденицями.
В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було виїздити. Марко щораз бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усi грошi.
– Як доїдете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то, далебiг, ворiт не вiдчинить.
– Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?
Дiд став хитати головою.
– Держiться на схiд сонця, i бiльше на полуднє.
Хлопцi посiдали на конi.
– Прощавай, дiду!
– Щасливої вам дороги!
– вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.
Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з Острога виїхали два молодi козаки. Перед їх очима розкрилося бiле безкрає море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсiм не знали.
Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тiм напрямi, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нiзащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь свiт знає про їхню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь їх переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою бiлою плахтою.
Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого примерзлого снiгу й заслiплювали очi.
Їхали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали на дорозi.
Тої днини вони i їх конi не їли нiчого. Були голоднi. Конi стали постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такiй пустинi, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла бути, тому i не боялися пiд'їхати ближче. Та приїхавши близько, помiтили, що це був вiтряк, яких на Вкраїнi було багато. Снiгу стiльки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами. Видно, що давно сюди нiхто не заходив.