Сагайдачний
Шрифт:
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Вiн налякався свого вчинку.
– Прошу вашої милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.
– А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви, хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.
Наче б олiю налив на розбурхане
Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та проходжуватися.
Однiєї ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику вибила одинадцята година.
Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю. Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.
Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi. Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла за ним якась людина i стала за углом. У неї в сутiнi свiтилися очi, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
"Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цiєї нежданої появи, що трохи не крикнув.
– Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки. Дiстанеш другу порцiю, поки ще давнє не загоїться.
Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом. Вiн чув, як кров у нього б'є до голови i заливає мозок. Охота помсти виступила з цiлою силою.
– Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, - засичав крiзь зуби Марко i з усiєї сили зацiдив диякона в висок.
Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i повалився на землю. З губи жбурнула кров.
Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до Петра:
– Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!
Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.
Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер
– Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!
Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцiї.
– Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.
– Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а вiн й околiв.
– Де ж вiн тепер?
– Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною слiди, як зможеш.
– Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
– Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш моєї доброї слави.
– Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого нам буде потреба.
Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук, подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом. Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено. Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час вони будуть далеко вiд Острога.
Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далi робити. Марко не в силi був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами. Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка:
– Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерiєю i перескочив сам. Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у вулицю Татарську, до ворiт города.
ХI
Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й Петро.
Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч. У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б.