Сагайдачний
Шрифт:
– Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з шляху збилися.
– А ви ж знали шлях на Запорожжя?
– Кожна дорога веде на Запорожжя…
– Те-те-те… Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.
– З острога?
– питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як хазяїн назвав його по iменi.
– З Острога?
– питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного судища Христова.
Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, i став благати:
– Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в себе.
– Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити? Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.
– Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так…
– Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й питає:
– Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цiкаво.
– Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у гарячцi цiлу вашу iсторiю.
– Вiн не брат менi, тiльки побратим.
– То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на плечах?
– Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну смерть…
– Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю.
– Сотник обняв i поцiлував Петра в голову.
– Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печi, є глечик з завареним зiллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо
– Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
– Невже ж!
– скрикнув врадуваний сотник.
– Ви, певно, з-пiд Самбора?
– Так, справдi.
– Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
– Це був рiдний стрий оцього Марка.
– От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.
– А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
– Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…
– Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.
– Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.
Сотник вийшов.
В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко вiдкритими очима.
Петро прискочив до нього, врадуваний:
– Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч слово.
Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив його з цiлої сили:
– Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до грiха, я ще одного не спокутував… - Марко кричав.
Надiйшов сотник.
– Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
– От поглянь, як здорово били.
Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром через сiни до куреня обiдати.
Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по обох боках - лави.
Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.
Сотник каже:
– Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.
Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра не було ложки.
– Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок хлiба й зробив собi ложку.