Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Або в дьоготь, - добавив Петро.

–  Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.

В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок. Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi порядки, та старий йому перебив:

–  Не хочу слухати нi про людей, нi про їхнi порядки, вони були i будуть все однаковi, досить менi їх. Ти краще переказуй менi молитву "На сон грядущий", а то далi забуду все.

Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.

В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли пiд сплiток який звiр приближався.

Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони

хотiли зараз вибиратися в дорогу.

–  Ого! Так менi гостину вiдплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.

–  Нам, дiду, пильно на Сiч…

–  Гадаєш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дiстанешся.

–  Хiба ж воно так далеко?

–  А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тодi, як я схочу, то покажу i дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечiр знову до моєї зимiвки завернете…

–  А то ж як?

–  А так, що я вас зачарую i колесом будете їздити… я характерник… - старий став смiятися.
– Може, ви, школярi, й не знаєте, що воно таке характерник?

–  Характерник - то такий козак, що iз всякої халепи може себе вирятувати… що його куля не береться…

–  Ось-бо то й є.

–  Що з чортом знається…

–  О, то вже неправда. Хiба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник i чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапi їздить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям добре творить… Ось який характерник, i про таких я знав… А коли в мене ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу вам.

Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони осталися.

Зараз другої днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили їх додому.

По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.

–  Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я дуже цiкавий почути.

–  Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай, або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не сподiвався.

–  Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду мiрити в оленя, а поцiлю в дерево…

–  От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…

У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм, дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив, так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно, бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе i

несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами, то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на коня, i поїхав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але вiн скорше приїхав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i ясир, аж тут на дорозi стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися i його обступили. Йому якраз треба було мати їх всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi, пора нам додому".

I утрьох пригнали табун коней додому. I гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.

А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не оборонить, - пропало. Кожний втiкає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Стоїть зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося? Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет".

Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам Артем стоїть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.

Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз… Господи, що там тодi за бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене пiймали".

Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.

–  Що, що?

–  Ну кажу вам - цап. Гадаємо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!

–  Може, вiн з чортом знався?
– каже Марко.

–  Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала…

Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.

Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут посидiв до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть Їх догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далi. I Петро дав наклонитися.