Сагайдачний

Чайковський Андрій

Продумав Петро цiлий план села. Вiдзначив мiсце на майдан. Там мала стати церква й попiвство. Хати були довкруги, усi до сонця. Коло кожної хати - огород.

Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до сотника:

–  Пане сотнику! До осенi я вже буду готовий. Та нам треба слобожан. Нiхто цього ще не знає, i нiде правди дiти, не знаю, як до того братися. Признаюся, що навiть того не знаю, в якiй околицi я живу. Знаю, що над Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.

–

 Вона називається Україна, а те мiсце - Чубiвка. Про слобожан не турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дiзнаються про нашу слободу, то вiстка пiде, як по степу огонь.

Так воно i сталося. Роз'їхалось кiлькоро людей на Вкраїну, i пiд осiнь стали люде стягатися.

Мiж iншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на конi. Вони принесли сумну вiдомiсть, що цього року панськi вiйська розбили цiлком вiйсько Косинського, i сам вiн полiг головою.

Князь Вишневецький, з яким зачав собi Косинський, заманив його пiдступом у город Черкаси, i тут його вбито. Його вiйсько, кого не вбито, подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались iз халепи, взяли хворого товариша й пiшли в свiт за очi. Щасливо натрапили на Чубiвку.

–  Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний i легковiрний. Тому i згинув марно, хоч до великого дiла був призначений, - говорив сотник.
– Буде це наука для грядущого поколiння: не знаючи броду, годi лiзти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками мiрятися.

Пiд саму осiнь покiнчено оселю на сто домiв. Кiлька хат поставлено на запас, бо стiльки слобожан ще не було.

Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову сотниковi, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того попа звiдкiлясь привести.

–  Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з Острога… - каже Петро.

–  Що то за один?
– питає сотник.
– Чи то яка рiдня тому зрадниковi Наливайковi?

–  То рiдний брат Северина.

–  Я його й знати не хочу. Вiн зрадив запорожцiв i станув проти них на сторонi пана. Того йому запорожцi нiколи не забудуть, а хай його бог заступить, щоби вiн їм у руки попався.

–  Вiдкiля, пане сотнику, знаєш про те?

–  Хiба ж у мене запорожцi не бувають? Який би я був товариш, якби не знав, що на Запорожжi робиться?

–  Отець Дем'ян, певно, тому не винен, - виправдував його Петро.
– Северин був придворним у князя Острозького i мусив слухатися. Отець Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, i за нашу православну церкву дав би душу.

–  Я того всього не знаю, який вiн для церкви, але його браток - то поганець, який не варт козаком називатися, i тому я про нiякого Наливайка чути не хочу.

–  Я би таки рад, щоби зачинати з богом.

–  I я того хочу, а хiба нема попа крiм Наливайка? Та про те ще час говорити, церква ще не готова.

–  Як не готова?

–  А образи де? А iконостас?

А дзвони? Навiть кадильницi не придбав… Я гадаю так. У мене є в Уманi - до Уманi ближче нам, як до Острога, - знакомий пiп, Юрко Книш, гарний чоловiк, i гарно спiває. До нього напиши вiд мене листа, щоб або готових образiв нам купив, або вишукав богомаза, який би нам всi образи до церкви вималював, якi треба, та щоби роздивився за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цiлу зиму. Отож з твоїм святом треба пiдождати на рiк.

Петро схопився за голову:

–  Хiба ж тi бранцi будуть зимувати в редутi? Що з нашої редути станеться? Треба буде в стодолi печi поставляти, бо померзнуть. А де ж зложити хлiб?

–  Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собi їх хоч би зараз на слободу, а з попом то вiдложим справу на рiк…

Нiчого було говорити, коли не можна iнакше. Сотник прийшов у свiтлицю, як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:

–  Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звiдсiля, за хлiб та сiль дякуємо.

–  А ви куди?

–  На Сiч йдемо або свiт за очi…

–  Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?

–  Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редутi завелось таке, що сором козаковi тут пробувати. Говорилося, що Чубiвка - то мала Сiч, i сiчовий закон тут є. I так воно тут було, поки чорт бабiв не наслав. Тепер тут не Сiч, а бабський кагал. Козаки нiвечаться, бабiють, мiсто козацького ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дiвками, а старий Касян дiтей няньчить…

–  Та хiба ж ви не бачите, що всi тi люде пiдуть у село жити, а тут заведеться старий сiчовий порядок?

–  Бодай так пси траву пасли! Хлопцi забiгати будуть на село до дiвчат, нiкому буде в редутi службу робити. Зле ти, пане сотнику, дiло обдумав, нам того не треба було.

–  Пождiть ще зо два днi. Я обдумаю дiло ще iнакше.

–  Нiчого не продумаєш. Один вихiд: вiдiгнати слобожан куди-iнде.

Сотник узявся за голову. Справдi, старшi козаки, по примiру Максима, порозлiтаються, останеться сама молодь, а тiй все зелено в головi.

Сотник покликав Касяна:

–  Що будемо робити, старий товаришу? Ми собi бiду напитали, козаки старшi ремствують i втiкати збираються вiд нас. Ось тiльки що Максим з Ониськом подякували за хлiб та сiль.

–  Хай iдуть з богом, я вiдсiля не рушуся i моїх сирiток вiд себе не дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже пора дати старим костям одпочити.

–  Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редутi осавулом буде?

–  А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.

Якраз надiйшов Петро.

–  Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втiкають? Ось Максим нагородив менi сiм мiхiв полови.

–  Боже мiй! Та зараз нинi забираю всiх слобожан на село.