Сагайдачний
Шрифт:
– I гадаєш, що до осенi поставимо село як слiд, з церквою i зi всiма порядками?
– Не зi всiма, бо не буде в нас нi пана, нi жида, а самi вольнi люде, козаки. А дасть бог, то i школу заведемо, щоб дiти вчилися грамоти. Тодi Чубiвка стане славна на всю Україну.
– Коли ти так видумав, то даю тобi вдасть. Орудуй всiм i роби, як знаєш. Я нiчого не пожалiю, щоб гаразд все переведено. Тiльки, може, нам сил, робучих рук не стане.
– Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями i ночами будуть працювати.
– А ти вже любив яку дiвчину?
– Моя дiвчина ще в попелi грається, а тут її нема.
– Ну добре! Одна нам буде бiда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нiчого не вдiємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.
– Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо пiдземний льох аж до самої редути. Розумiється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помiстила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Сiч, а вiдтак котрий верне, одружиться тут i заживе спокiйно, не знаючи нi холоду, нi голоду. Iз тої Чубiвки буде колись оселя, славна на цiлу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере такої сили, що й орда нiчого не вдiє.
– То правда. Мала сила козакiв добре узброєних поб'є велику татарську купу. То розбишацька голота. Вона лише у великiй купi небезпечна. Татари зле уз-броєнi. Шаблю мав в них хiба десятий, а то все ломаки, кiнськi черепи на дрючку, лук й стрiли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними треба би раз зробити порядок.
– Як?
– Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумiєш? З Криму вся бiда йде. Ногайцi i буджацькi татари не були б страшнi, якби в Криму хан татарський не сидiв.
– А що сiчовi товаришi на те?
– Вiдкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарськi та турецькi землi набiгають тiльки. Татари їм вiдплачуються тим самим i так зволiкається, мiсто зробити вже раз путнє дiло й - кiнець.
Петра мов запалив до давно придуманого дiла. Не раз хотiв поговорити з сотником, та вже настiльки познайомився з козацькими звичаями, що не слiд молодому старого розуму вчити. Вiн не смiв перший заговорити, i тому радий був, що так воно до ладу склалося, що мiг сотниковi розкласти та пояснити.
Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан i тут об'явив народовi, що сотник задумав:
– Слухайте, товаришi! Заснуємо тут зараз пiд редутою слободу, покладемо село, а тодi, кому охота, нехай жениться i хазяйнує.
– Славно! Ось далебi добре!
– Але треба багато працi, бо нiхто нам не поможе, хiба один бог; треба буде добре чуприну нагрiти, щоби до осенi бути зi всiм готовим. Я розмежую, помiряю мiсце, а з недiлi зачнемо рубати дерево в лiсi й хати ставити.
– Будемо працювати день i нiч, дай боже здоровля пану сотниковi, що таке видумав.
Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.
"З того хлопця щось велике буде. Розумний до бiса, як старий. I я певний, що вiн дiло виведе на чисту воду. Тодi слава наша пiде гомоном по всiй Українi. То буде
По тiм всiм каже Марко до Петра;
– Чого ти менi того всього не сказав?
– А хiба ж ти не довiдався тепер, як вже всi знають? Впрочiм, не було ще часу, бо це все зробилося нинi рано.
– Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо раз на все.
– Анi не думай про те. Як лише дiло покiнчу i заведу лад, ми їдемо на Сiч. Грiх би, коли б ми, покiнчивши Острозьку академiю, засидiлися за пiччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучнiсть. Ми для України маємо щось бiльше зробити, чим заснувати одну Чубiвку.
XVI
Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав i обмiркував, то мусив перевести в дiло, щоб не знати якi перепони стрiнув на дорозi. Так було й тепер. Сказав слово сотниковi, що заснує слободу, i на це видавав усю свою енергiю.
Порозумiвшися з Касяном, котрий за цей план аж вицiлував Петра, вiн подiлив козакiв, новикiв i бранцiв на партiї i призначував їм роботу. Однi йшли своїм звичаєм робити в полi, iншi йшли до лiсу рубати та возити дерево на будiвлi. Навiть жiнки мусили помагати - мiсити глину, витинати хворост на огорожу, суши- ти очерет на стрiхи. Петро сам розмiряв з Марком мiсця, де мали стати будинки, стодоли, стайнi та клунi. Показалося, що Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгiший, чим старий Касян. Кожний непослух або недбалiсть, лiнивiсть карав власною рукою дуже болючо.
Сотник говорив до Касяна:
– З нього кошовий буде, побачиш.
– Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на потiху…
Старий Касян не менше других радiв з того, що закладається тут оселя. Вже не треба буде розставатися з тими голуб'ятами. А то вiн страшно боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Вiн бачив той непорядок, який тут завiвся. Значиться, що тому конче треба було покласти край, i всiх бранцiв повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала його гризти. I старий укладав плани на той час, як воно буде, коли вiн стане непотрiбом. Тодi заживе в хатi своїх дiточок, буде їх голубити, Поки господь не покличе його до себе.
– Господи небесний, - говорив собi Касiян у молитвi, - дав ти менi дожити на склонi мого вiку щастя, яке менi i не снилося. Заступала тяжка хмара мою душу, аж тепер пiслав господь ясний промiнь. Слава тобi, боже, i дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву i свого попа. Коли-то я в церквi був? Вже й не пам'ятаю.
Касян змiнився до непiзнання, наче вiдмолодiв, а ще й те його радувало, що тепер не потребував критися з своєю любов'ю до тих сирiток. Робив це явно, на очах усiх. Старий радiв, що малого Iвасика саджав на коня наперед себе. Дiти, що не мали нi батька, нi матерi, прилягли до дiдуся цiлою душею. Усюди за ним ходили.