Сагайдачний

Чайковський Андрій

Вiн не п'є, значиться, що не проп'є долi, не заспить, а все на час буде на своєму мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як вiн тверезо на все дивиться, як вiн розумiє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ - до визволення. Кажу тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не величається, цiлком не чванькiв синок. Кажу тобi, жiнко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.

–  Чи вiн тобi що говорив?

–  Не говорив ще, та я й не дуже-то

дивуюся. Годi говорити про весiлля чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але я мiркую, що слiд би нам рушники ладити та весiлля готовити. А весiлля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.

–  Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще знає, чи з того що буде.

–  Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я тобi кажу, жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращої пари їй i не ждати. Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.

–  Але з походу може й не вернути.

–  Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я мiркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на пiч лiзти, йому до слави дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.

Сотник був дуже радий i веселий. Навпаки, сотничиху облiтали сумнi думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i скiльки разiв Iван iшов у похiд, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всiм хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусi:

–  Я не можу так дармувати, треба менi конче до якоїсь працi взятись. Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмiшив би.

–  А до якої ж роботи тобi братися, як сили у тебе немає? Пiдожди, аж подужаєш.

–  Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була менi по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.

–  Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi панянки в городi, а я собi проста сiльська дiвчина, козацька дитина. Моє дiло в хазяйствi.

–  Попри хазяйство добре i грамоту знати.

–  Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?

–  Усяке написано, i те, що було i те, що тепер є. Писано там науки божi, про зорi i такого багато дечого.

–  Я усього того не можу зрозумiти.

–  Зрозумiєш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого не вдiю.

Маруся лише поглянула на Петра. Самi її очi говорили: "Хiба ж ти думаєш, що я можу не хотiти того, чого ти бажаєш? Хiба ж я можу твоїй волi спротивлятись?" I сотник на те згодився.

–  Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, її не можна буде покiнчити, бо як йно подужаєш, тобi на Сiч пора.

–

 На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голiвка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:

–  Її дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє дiло, мiй обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якiсь панянки та городянки з книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.

Петро не хотiв проти води плисти i що-небудь проти волi матерi робити. Вiн махнув рукою на книжну науку. За те вчив вiн Марусю iншим способом, без книжки, й оповiдав їй багато про те, що у свiтi робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала i все запам'ятовувала. Як йно Петро почув себе в силi, узявся до господарства. Якраз йшло тепер лiто, i робота коло сiна на левадах та у полi коло хлiба аж горiла. Петро був усюди i виручав сотника. Сотник не мiг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловiк, так добре на хазяйствi розумiється.

Зате вечорами був у Петра рай. На небi свiтить бiлолиций, мерехтять зiрки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.

Хоч собi цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов'ю, що вони для себе призначенi.

Раз Петро каже:

–  Що буде, Марусю, коли я до тебе сватiв пришлю?

–  А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готовi.

–  Моя ясочко, моя зiронько, так ти мене любиш?

–  Грiх тобi таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мiй соколе сизий, усе село про це знає, що ти менi небайдуже. Вiд першої хвилi, коли тебе, немiчного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мiй Петрусю, i нiколи тебе не перестану любити.

–  От дiвчина, козацька дитина!
– говорив Петро, обнiмаючи її за стан; без великих слiв так i змовились до ладу. Вони обнялись i поцiлувались перший раз.

–  А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш нi мого роду, нi села, з котрого я прийшов, та й так менi повiрила? Тобi треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батькiвщину давно поросли травою та терням. Я - круглий сирота без роду.

–  Твоя батькiвщина - уся Україна-мати. Ти менi про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, i вже тепер пригорнули тебе, мов рiдного сина. Люблю тебе, Петрусю, i хай тобi це вистане за довгу розмову. Ти мiй, козаче, мiй, соколе єдиний.

–  Не знаю, чим тобi за твою любов вiддячитись.

–  А вже ж, що любов'ю, бо серця за грошi не купиш.

Петро в цiй хвилi завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло i зашелестiло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди i пiймав когось за чуприну.