Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Ти хто?

Пiйманий став пручатися, силуючи вiдiрвати Петрову руку вiд волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов клiщами, i витягнув з малинника на свiтло мiсяця.

Маруся його зараз пiзнала.

–  Чого ти, жиде, шляєшся та пiдслухуєш?

Петро спересердя вдарив його кiлька разiв кулаком в потилицю та так вiдтрутив, що вiн аж впав на землю.

–  Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.

–  Я все пану сотниковi скажу, - каже, втiкаючи щосили.

–  Хто це такий?
–

питає Петро Марусi.

–  Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привiз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усi його Срульком дражнять. От так вiн до цього часу у хуторi валяється та вiвцi помагає пасти. Усi в хуторi його не люблять i давно хотiли прогнати, лише менi жаль було сироти, i я впросила батенька, що його держать.

Тої людини Петро дотепер на хуторi не помiтив. Його все держали здалека через його нехарнiсть i навiть до одного стола їсти не пускали, вiдганяли, мов собаку.

Срулько справдi другої днини, стрiнувши сотника, сказав:

–  Пане сотнику, я вчора пiдглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.

Сотник замiсть вiдповiдi пiймав його за вухо:

–  А тобi, ледаре, яке дiло до моєї доньки? Хто тобi казав пiдглядати? Коли ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.

I знову дiсталось Срульковi кiлька стусанiв.

Аж тепер Петро став Срульковi ближче придивлятися. То був собi дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони i вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв бiля нього йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.

Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидiв. Петро, хоч усiх людей любив однаково, кiлька разiв стрiнувши Срулька, вiдвертався вiд нього з вiдразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хлiба робити. На хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько в пасiцi. Маруся пiшла в село навiдати одну недужу бабусю, котрiй вiд сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечiр. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали її ззаду. Вона скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її i став пристрасно цiлувати.

–  Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице. В ту хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди щосили i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:

–  Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди, хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.

Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був Срулько.

Маруся, пiзнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумiється, що стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.

–  Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобi, поганче, нашої панночки захочується?

Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав i сотник з Петром. Всi стали розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.

Сотник узяв себе за голову:

–  Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо нiчого не розумiю.

Як вислухав старого Ониська, каже:

–  Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку i досади на таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, вiдлила вугiль i змивала їй лице.

–  Що тут сталося?
– питає сотник.

–  Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi дитину.

–  Що вiн їй зробив?

–  Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.

–  Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

–  Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.

–  Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

–  Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.

Панас повторив козакам сотникiв приказ.

–  Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то i в степ проженемо.

–  Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.

–  Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.

Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки вмiють бити. Жид млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.

Панас не втерпiв i прибiг сюди:

–  Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

–  Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо i завтра, як через нiч вiдпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.

Але над ранок по Срульковi i слiду не було. Вiн якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.