Сагайдачний

Чайковський Андрій

Третього дня, як його привезли сюди, вiн вiдкрив очi i став розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синiми очима. Йому здавалося, що вiн вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:

–  Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?

–  Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.

–  Ти у добрих людей в гостях.

Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:

–

 Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?

Маруся запаленiла вся, понизила очi та закрила їх своїми довгими гарними вiями.

–  Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочиваєш.

–  Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.

–  Ти був у походi з моїм батеньком, тебе ранили i батенько забрав тебе сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.

–  Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мiй побратим Марко Жмайло дiвається? Ох, як менi голова болить!

–  Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.

Маруся вибiгла з кiмнати, їй спiшно було подiлитись зi всiма вiсткою, що недужий ожив.

–  Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.

Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очi i спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли вiн знову отямиться i заговорить?

Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею сталося. Не могла собi цього пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нiчого скритого. Маруся стрiнула її i виговорила в кутку цю свою турботу так, як дiвчина перед вiрною подругою виговоритися вмiє.

–  Так мене все до нього тягне. Не можу очей вiд його лиця вiдвести, а коли на нього не дивлюся, то менi все перед очима стає.

–  Батеньки! Я вже знаю, що це є.
– Горпина нахилилась до вуха Марусi i прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.

–  Не говори так, Горпино, бо менi аж соромно. Коли б так хто пiдслухав, пiшла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздiв. Як можна влюбитися, коли не знається, чи вiн мене любить? Я навiть не знаю, як вiн називається.

–  А я знаю, як вiн називається, - каже Горпина, посмiхаючись, - але я не скажу.

–  Скажи, голубко, скажи, - просила Маруся, обiймаючи її за шию, - я тобi щось гарного подарую за це.

–  Ха-ха-ха!
– смiялася Горпина, плещучи в долонi.
– А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пiзнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемiнилася! Де подiлась твоя веселiсть, шебетливiсть? Вiдколи тут Петро лежить, нiхто вiд тебе пiсеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.

–  Так вiн Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годi менi спiвати та вигойкувати, як в хатi недужий чоловiк лежить. Дiд Онисько казав, що йому супокою треба, а годi менi веселитися, коли вiн зi смертю бореться.

–

 Те-те-те. Чимало було у вашiй хатi недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш.
– Горпина обняла Марусю, i поцiлувала, та каже: - Воно й не жаль такого козака полюбити.

–  А може, й ти його любиш, Горпино?

–  Я? Нi. А втiм, я не можу.

–  Хiба ти вже кого любиш? А бачиш, ти передi мною затаїла.

Горпина зiтхнула важко:

–  Я тобi нерiвня, моя ясочко. Ти сотникiвна. У тебе батько - дука, а я - бiдна сирота. Менi хiба такого круглого сироту полюбити, як я сама.

–  Грiх тобi таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе, мов рiдну дитину, i нiчого тобi не жалiють. I вiно для тебе буде. Та ж твiй покiйний батько з моїм приятелювали. А тепер ти менi скажи, кого ти любиш? Я дуже цiкава знати. Ну, скажи.

Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи нi?

–  Тобi, Марусю, я скажу, а бiльше нiкому, а ти теж нiкому не кажи. Мiй любий - то Остап Бондаренко.

Маруся сплеснула руками i обняла Горпину:

–  Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весiлля, то тiльки менi скажи, а я зараз батенька попрошу, а вiн поблагословить. Твiй Остап гарний козак на усе село, i нiхто про нього лихого слова не скаже.

–  Чого ви, дiвчата, такi радi, що безупинно цiлуєтесь?
– спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх i стрiнула. Дiвчата, мовби їх хто пiймав на якiм злочинствi, почервонiли обидвi, мов рожi, i не знали, що казати.

–  От я побiжу до недужого поглянути, - сказала Маруся i побiгла далi, мов сполошена серна.

Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспiвати, та таки не видержала. Побiгла у садок, а за хвилю розходився її срiбний голосок, аж соловейко замовк, почувши.

Почув той спiв i Петро. Вiн створив очi i став наслухуватися.

"Що це? Нiяк не розберу, що зi мною робиться? Чи я в якої зачарованої царiвни? Вже кiлька днiв ту чудову дiвчину бачу, а бiльш нiкого".

Аж тут вбiгає в хату Маруся. Вона усмiхається до Петра:

–  Правда, Петре, що тобi вже полегшало?

–  Правда, моя панночко, та ти менi скажи, хто так гарно перед хвилею спiвав пiд вiкном?

–  Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.

–  Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай менi свою рученьку, хай тобi подякую, що ти так мною пiклувалась.

Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу пiднiс її вгору. Вони взялись за руки i дивились собi в очi так глибоко, у саме дно душi. Очi Петра виказували велику радiсть, вдяку i подив. Маруся радiла всiєю душею. Не смiла взяти своєї руки назад, їй любо було чути у своїй руцi слабкий живчик руки любого козака.