Щедрий вечір
Шрифт:
– Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
– І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?
– А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
– Ну, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.
– Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
– То чого так швидко?
– Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого.
– Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь
– Іди, слизький, звідси!
– бліднучи, стишив голос Василь Іванович.
– Завтра ж передаси свої справи.
– Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю!
– вискнув Юхрим.
– А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
– Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
– Відчиняй двері!
– підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
– Оце кому-кому, а мені дістанеться, - зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
– За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей!
– чаркується з гончарем Василь Іванович.
– Спасибі.
– Христино, бери чарку!
– наказав дядько Себастіян.
– Маю клопоту й без неї.
– Чого це не повну налили їй?
– Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
– За твоє здоров'я, Христе.
– За ваше, люди добрі, - і молодиця втерла очі.
– Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
– Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
– І де мої очі були, як ти дівувала?
– тихо спитав себе дядько Себастіян.
– Ой!
– тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: - В лісах тоді були твої очі.
– І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
– Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
– А що це за хлопчак у тебе?
– зиркнув на мене Василь Іванович.
– Михайлик!
– одним словом відповів дядько Себастіян.
– Це часом не той, що космографію читав?
– примружився голова повітвиконкому.
– Він самий!
– То он який ти?
– дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий
– Дуже кортить читати?
– Дуже, - ніяково кажу я.
– А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
– І посередині трошки, - хитаю головою і не журюся.
– І що тепер читаєш?
– Ет!
– То чого запишався?
– О! Таке скажете, - починаю пекти раків.
– Як ця книжка зветься?
– "Арабська земля і Магометова віра".
– А це тобі доконче треба знати?
– і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
– І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, - обізвався дядько Стратон.
– Біда?
– співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
– Не так біда, як прибідок, - одходячи, відповідаю йому.
– А читати ж хочеться?
– Аж душа болить.
– От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, - і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна.
– Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський [3]– там тепер найкраща бібліотека.
– Оце діло!
– схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене.
– Там книжок - море!
– Ой!
– несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
3
Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
– Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся!
– націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну.
– Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.
А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:
То не з моря тумани, То із коней пара...Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!