Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

– І на кого ти, навіжений, окаєш?
– тихенько запитала тітка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:

– Познайомтесь, Василю Івановичу, - моя вірна, благовірна і предана половина.

– Чи не тю на тебе!
– зніяковіла, засоромилась благовірна половина.
– Вже моєму на голові пошиття сивіє, а в голові хрущі хурчать.

– Нічого собі характеристика!
– повеселішав голова й націлив на дядька Себастіяна вії.
–

Ти не скажеш, чого це від тебе так утікав чоловік, що мало п'ят не розгубив?

– Напевне, поспішав зібрати свої обручі й клепки, - одразу ж відповів голова комнезаму.

– От бачите, як він розмовляє навіть у чиїйсь вищестоящій присутності! А при вашій відсутності він хотів побити мене отим батогом, що з одного кінця має музику, а з другого - біль. Розперезався Себастіян, як натуральний анархіст.

– Язик діамантовий, тільки слова - жабуриння, - спокійно обізвавсь маломовний дядько Стратон.

– Нате й мої штани в жлукто!
– позлішав Юхрим.
– Вони тут всі одним мотузочком зв'язані! А в'їлись у мою індивідуальність за те, що я по закону правлю податки, готові гроші з тих кустарів, які займаються не ділом, а безідейною і підозрілою фантазією.

– Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з'явилась у кустарів?
– Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.

Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому :

– Та не вірте губі мого чоловіка, - вона давно з правдою розминулась.

– Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує!
– огризнувся Юхрим.

– Весело ви тут живете!
– хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?

– Отак, щоб не розгулялась вона!
– і тицьнув пальцем на Демка Петровича.
– Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку - все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся у мечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.

В очах Василя Івановича посвітлішав дрімливий туманець.

– Ти чого сваволиш, Себастіяне? Закон є законом і для гончарів, хоч би що вони виробляли. Хлібороб платить за землю, гончар за глину.

– Як сказано: хлібороб платить за землю, гончар за глину!
– У Юхрима знов округлились і очі, і нулі на щоках.

– Чого мовчиш, Себастіяне?

– А що мені казати? Гріх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то і ми подрібнішаєм. Я не знаю, хто придумав гірку приказку: бог для бідних сотворив вербу і картоплю. А коли людина на бідарській картоплі творить красу, то ми повинні похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажіть свої фантазії.

–

Та нащо?
– безнадійно махнув рукою гончар.
– Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.

– Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!

– Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!

– Ні, не догнув! А щоб повірили, - демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!

– Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.

– Показуйте, чоловіче, свої фантазії!
– звернувся до гончаря Василь Іванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:

– А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?

Юхрима аж залихоманило:

– У вас знов об'явились невозможні?

Демко Петрович невинно відповів:

– І на них вистачило глини.

Юхрим всвердлив очі в гончаря:

– Не трусіть біду - обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:

– Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе!
– він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта - позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: "О!"

Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.

– Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна!
– регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько.
– От аби тобі насправді випала така дуля!

Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.

– Заждіть, хай люди подивляться.

– А податку на чортів не буде?

– Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду!
– шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.

Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

– То хто контрреволюцію творить: він чи ти?

– Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете!
– розколовся на дві половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка.
– Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?