Щедрий вечір
Шрифт:
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
– Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
– І багато її?
– завмираю од радості.
– В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
– Оце п'єса!
– тішуся
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, - такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, - він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
– А стрілянина є в них?
– Є, і навіть багато!
– Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, - сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
– Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, - несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
– Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.
Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
– Знову якийсь тіятр приїжджає до нас?
– прядучи пряжу, допитується мати.
– Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, - тато знову зиркнув на мене.
– Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
– І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
– Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
– Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
– Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю - посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
– Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, - кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.
Мати
– Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
– Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
– Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять?
– забринів надією мій голос.
– Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув.
– Пустиш нас із мамою в тіятри?
– Ой таточку!..
– Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
– То чого ж так застидався?
– знову смикає тато мене за чуба.
– Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
– О, і ви знаєте, - скривився я.
– Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
– Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
– Як це - роздобути?
– недовірливо косує на нього батько.
– У воді чи в крамниці?
– На дурничку! У воді з-під криги.
– Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав?
– підсміюється тато.
– Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає - на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
– Скільки ж береш із собою мішків?
– Чотири і торбу про запас, - не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
– Чого ж так мало?
– Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо - на сани вкинемо, - навіть не посміхнеться дядько Микола.
– То поїдемо, Панасе?
– Можна й поїхати, - погодився тато.
– Готуй, жінко, мішки!
– І на рибу, і на в'юни, - додає дядько Микола.
– Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.