Щедрий вечір
Шрифт:
"Що там у тебе?"
"Ой, подивись на долівку, - аж тіпається вона, - хтось вужів повну хату напустив!"
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, - чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
– Тату, візьміть і мене в Щедрову!
– прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.
– Обійдемось
– Візьміть, таточку.
– Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
– А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
– Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
– Хай привчається до всякого ділечка.
– Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки!
– гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, - босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
– А хто там?!
– гукаю баском.
– Це я, Михайлику, - чую знайомий голос.
– Пустиш до хати?
– Ой, заходьте, дядьку Себастіяне!
– Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
– От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже!
– весело вітає гостя дядько Микола.
– Про ваші внутреності вам лікар розкаже, - сміється дядько Себастіян.
– То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
– Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
– А як же без приросту обійтись?
– шельмувато дивується дядько Микола, - На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
– Ваш навряд чи зноситься - не ті ковалі його кували, - дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
– Хто це - ми?
– насторожується батько.
– Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
– Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у тата.
– Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче!
– каже дядько Себастіян.
– Чого ж це мушу?
– Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам - недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
– Не хочу.
– Боїшся?
– в'їв тата дядько Себастіян.
– Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь!
– блиснули завзяттям батькові очі.
– Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
– А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
– Коли тобі це подобається, - топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
– Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
–
– зажурилася мати.
– Громадою просимо, берися за це діло.
– Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, - зітхнув тато...
І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
– То що тобі, Панасе, треба на початок?
– повеселішав дядько Себастіян.
– З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
– Нащо так багато?
– Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
– Тобі ще цього лиха треба, - згаснула мати.
– Нащо ото з Яковом заїдатись?
– Хай не забуває, що в нього є брат, - відрізав тато.
– Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
– То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, - погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч.
– Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
– Завтра?
– аж не віриться мені.
– Атож. Одягайся тепліше.
– Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
– Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
– Як хочеш, діло хазяйське, - сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
– Чим це ти напакував торбу?
– Варениками - і для вас, і для мене. Покуштуйте.
– А ти куштував?
– Ще ні.
– То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
– Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
– Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
– Не так-то й скоро.
– Та вже циган продав кожуха, - сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.
– Михайлику, хочеш побачити диво?
– обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.