Щит і меч
Шрифт:
— Панове, я змушений залишити вас. Він, — Генріх кивнув на Вайса, — прийшов за мною, щоб… — Поворушив зігнутим вказівним пальцем, ніби натискав на спусковий гачок. — Щоб він або я… — Насилу виліз із-за столу, підійшов до Вайса, сперся на його плече, наказав: — Веди мене до мене, зараз я зроблю із тебе труп. Ти хочеш стати трупом? Ні? А я не заперечую. Будь ласка, скільки завгодно!
Пішли сходами нагору. Йоганнові довелося взяти у Генріха ключ і самому відчинити двері в його кімнату. Генріх важко гепнувся на кушетку, заплющив очі. Поскаржився:
— Я
Вайс зняв з нього кітель, намочив серветку водою із графина, поклав йому на серце. Генріх белькотів, тьмяними очима поглядаючи на Йоганна:
— Ти розумієш, їх, перед тим як стратити, намагалися примусити кричати «хайль Гітлер!». Прострілювали тіло, щоб кричали. А вони мовчали. Мовчать, як тварини.
— Ти що, вже повернувся з тюрми після страти?
— Ні, мене возили в концтабір. — Усміхнувся. — На екскурсію. Я нализався зранку, от вони і повезли провітритися.
— Ну і як, сподобалося?
— Так, — сказав Генріх. — Але чому лише їх? Треба і нас усіх. Щоб нікого не лишилося. Сама порожня смердюча земля, і на ній нікого, жодної людини. Жодної! Людина гірша за вошу, гірша…
Йоганн вичавив лимон у склянку з содовою водою, змусив Генріха випити. Генріх, хитаючи головою, судорожно ковтав воду. Потім, розкинувшись на кушетці, довго лежав нерухомо. Йоганнові здавалося, що він заснув. Але Генріх розплющив очі, сів і сказав тверезим голосом:
— Ти прийшов, чудово! — підійшов до столу, не вагаючись, поспіхом написав записку, поклав у конверт, заклеїв і, даючи його Вайсові, недбало кинув: — Я готовий.
— Дурниці! — сказав Вайс. — Все це безглуздо, як сновидіння ідіота.
— Виходить, злякався?
— Саме так! — розсердився Вайс. — Злякався.
— Ну нащо ти брешеш? — запитав Генріх. — Нащо?
— А якого дідька я казатиму тобі правду?
— А колись ти казав…
— Кому?
— Ну хоча б мені.
— А ти сам здатний казати правду?
— Тобі?
— Так!
— Що ти від мене хочеш?
— Хто ти тепер, Генріху Шварцкопф? Хто?
— А ти не знаєш? Прочитай листа, здається, мені пощастило знайти собі титул.
— Не буду, — сказав Вайс. — І взагалі ось що я зроблю. — Розірвав конверт, кинув папірці в попільничку. Поклав на папір запалений сірник і, спостерігаючи, як горить це крихітне вогнище, сказав з полегкістю: — Ось! Дурниці — прах!
— Даремно, — заперечив Генріх. — Мені однаково доведеться залишити листа, але боюсь, що не зможу знову написати так палко і переконливо.
— Та що з тобою?
— Нічого. Просто я, як і всі ми, просмердівся здохлятиною, але на відміну від інших не хочу більше дихати цим смородом. — Сказав уїдливо і злісно: — А ти, звісно, принюхався і мрієш про те, як би вибитися на бойні з підручних у м'ясники.
— Еге ж! — сказав Вайс. — Я так заздрю твоєму становищу на цій посаді!
— От я й звільню її для тебе!
— Яким чином?
— А ось яким. — Генріх показав головою на папір, що тлів у попільничці.
— Облиш, цим не кокетують, — докірливо
— Я нікого не вбивав! — істерично крикнув Генріх. — Нікого!
— Отже, ти вирішив почати з мене? — запитав Вайс.
— Ти ж мене образив, і до того ж… — Генріх замислився, ледь помітна усмішка торкнула його губи. — Однаково я програв би тобі в будь-якому випадку: я вже давно вирішив.
— Не розумію, — запитав Вайс, — нащо тобі, щоб я був співучасником твого самогубства?
— Але з твого боку було б дуже люб'язно допомогти мені здійснити моє рішення: справа честі, такий чудовий привід…
— Ти хворий, Генріху. Тільки хворий або божевільний може таке сказати.
— Знаєш, — презирливо мовив Генріх, — ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною!
— Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо?
— Я боюсь іншого, — сказав Генріх. — Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина.
— Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, — зауважив Вайс, — радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці — це одне, а німецький народ — зовсім інше.
— Дурниці! — гаряче вигукнув Генріх, — Німці — це німці, і всі вони однакові.
— У тебе сьогодні буде можливість засумніватися в цьому.
Генріх зблід, сказав люто:
— Так, я дав згоду поїхати в тюрму. Але знаєш чому? Я мушу знати, чому ці німці вирішили вчинити так: тому що боягузи і злякалися, що не зможуть стати катами, чи тому, що хоробрі і хотіли бути такими німцями, яких я не бачив, але хотів би бачити…
— Нащо? Щоб брати участь у їхній страті?
— Якщо такі німці є, то я вважав би для себе за честь…
— Щоб тебе стратили п'ятим?
— Нехай.
— Непоганий подарунок Гітлерові! Племінник Віллі Шварцкопфа добровільно йде на страту. — Йоганн доторкнувся рукою до Генріхового плеча. — Знаєш, ти просто заплутався. Коли б ти відмовився бути присутнім під час страти, це вважалося б зрадою фюрерові. — Йоганн помовчав і сказав серйозно: — Я дуже хвилююся за тебе, Генріху. Але коли ти вирішив поїхати в тюрму, виходить, все гаразд. — Глянув на годинник, підвівся. — Мені вже час.
— Одну хвилину, — твердо попросив Генріх і пильно подивився Йоганнові в очі. — Якщо ці хлопці відмовилися бути катами не тому, що боягузи, а тому, що хоробрі, клянусь тобі: або я їх визволю з тюрми, або приєднаюся до їхньої компанії!